— ідеали не лишень поетів Стефановича, Ольжича чи Олени Теліги, а мотто нас усіх.
І жили ми винятково насторожено... Засадничо у нас не було приватних інтересів, нейтральних розваг, побутових проблем, навіть справжніх помешкань, ми перебували мовби на двірці і чекали, «коли виб’є наша година і заграє сурма», щоб рушити в похід і перемогти.
Тим часом ми йшли від поразки до поразки. «Пацифікація і ревіндикація у Польщі, ліквідація України Хвильового, розгром за Карпатами, нарешті, «простягнута рука старшого брата» і «возз’єднання». Удар за ударом!
Виховані на ударах, ми були на них загартовані... Це було в програмі наших операцій, ми їх чекали. Але ось несподівано на початку сорокових років ще один удар: сливе за одну ніч не стало нашої ОУН, а на її місці постали «мельниківці-бандерівці».
Зустріч з Оленою Телігою в Кракові стала для нас своєрідним приреченням, фатумом. Пригадую цю зустріч у подробицях. Надворі накрапає. Біля третьої години по обіді. Заходжу до кав’ярні в товаристві Чирського. Тиша, спокій. Не багато гостей. Деякі з них грають у шахи. І враз по сходах вниз (бо кав’ярня містилася в сутеренах) легко й звично вбігає дівчина років двадцяти в прозорому, ясно-зеленому, пластиковому плащі. Ми з Чирським сиділи при столику, пили каву і обговорювали якісь наші театральні комбінації, коли, не пам’ятаю хто, шепнув: «Олена!» Я знав кілька Олен, а з однією з них попрощався недавно на двірці у Бойтені, але тут була та Олена, що, пам’ятаю, казала:
І виявилося, що це не так дівчина двадцяти років, як елегантна пані років тридцяти, з прекрасним, темно-бронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними, зеленкавими очима.
Саме знайомство було просте, вона, що знала вже Чирського, підійшла до нашого столика, і коли Чир-ський нас представляв своїм приємним, виразним, злегка забарвленим якимось акцентом голосом, сказала:
— То це так виглядає Самчук? — вимовляючи моє прізвище — «Самчюк»...
— Ви, здається, розчаровані? — відповів я.
— Я думала, ви гігант! «Волинь», «Кулак»... А між іншим... «Кулак». Ви для мене не «Волинь», а «Кулак». Читала його два рази...
— Для мене це несподіванка, — сказав я.
— А от уявіть. І я собі вас якраз таким уявляла. Такий лев...
— А це всього лиш Улас, — казав я далі.
— Зовнішність може бути оманною, — вставив Чирський.
Вона дивилась мені просто у вічі, ніби хотіла щось розгадати.
Розмова тривала далі і не лише цього дня, а в різних виглядах, місцях і змісті, і ніхто не міг тоді сподіватися, що це буде для нас доленосним. Ми зустрічалися досить часто і в різних місцях, я почав бувати у Теліг дома, на вулиці Славкавській, 30, познайомився близько й інтимно з таким кубанським і уенерівським козаком, як Михайло, від якого вона дістала своє картинне прізвище; ми бавилися, фотографувалися, їздили на прогулянки за місто. У і нас витворилися інтимні інтереси. Олена вечірньою добою і за столиком і чаркою, у кав’ярні Бізанца, могла безпечно оповісти мені докладно і барвисто свої пригоди:
Це останнє «джерелом на волю» я хотів би замінити «джерелом прозорим», бо її сміх був справді щирим і прозорим. Карикатура Едварда Козака представляла її в той час як грайливу дівчину у стрічках, за якою біжить юрба парубків, з моттом: «А за мною, молодою, сім пар хлопців чередою».
Але це було так і не так. Любила вона таких хлопців і навіть таку череду, але разом уміла дуже чітко і дуже категорично розрізняти людей від людей, ставити між ними відповідні знаки чи навіть «гострі межі», чи — «комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх». І вміла тих людей вибирати, пізнавати і покоряти.
І знову таки це не була поза, легковажна кокетерія, данина добі або бляшана музика, якої у нас було тоді більше, ніж треба. Усе, що вона висловлювала у своїх віршах чи в своїй поведінці, було у неї автентичне.
Для мене вона була великою несподіванкою і відкриттям. Починаючи від того «Кулака», я був гостро вражений її екзальтованою, напруженою, невтомно грайливою вдачею. Я любив читати про мадам Помпадур, мадам фон Штайн, леді Гамілтон, Єлисавету Габсбурґ, Марію Баш-кірцеву, але то все було читання. У житті я таких не зустрічав. І враз ця дійсність. І ця правда... І тому нічого дивного, що ми майже з першого слова стали і лишилися до кінця друзями.