22 травня у залі Українського Допомогового Комітету відбувся мій перший виступ у Кракові. Зала була переповнена, дуже слаба адміністраційна підготовка. Олена була захоплена виступом і гостро протестувала проти недбальства адміністрації. Вечір закінчився у кав’ярні Бізанца у більшому товаристві, де не обійшлося без спічів та інших збудливих засобів. Олена вимагала нашу відому «Вдову», яку ми інколи виконували з Ольжичем: Ольжич бас, я тенор. Чирський декламував «Три вершники» Дарагана, а взагалі було шумно, і це потривало за північ.
У товаристві знайомих іду оглядати місто Ярослава. Рідко коли, за всю його довгу історію, могло воно так виглядати. На ринку перед радницею гори військового майна і виряду, на вежі радниці офіцери з біноклями безперерви обсервують протилежний беріг Сяну, валки військових машин стоять напоготові під газом, звернені до сходу. І все чогось чекає.
Сталося. Вечір напередодні цієї події я провів у кав’ярні Бізанца у товаристві Олени Теліги. Не дивлячись на настрої, на суворе затемнення, життя цього бурхливого ресторану йшло своєю чергою. Було, як звичайно, повно публіки, рухливо ігармідерно. Всі мали добрий настрій, діяла наркотика загальних подій, відчувалося свято, парада, цирк, настрій атракції. Невідомо, здавалось, яким чином хтось ще сіє чи косить жито, існують ресторани, ходять трамваї, шиються чоботи. Над землею у планетарному розмірі творився біблійний світовий потоп, загибель Помпеї, вибух Кракатав. Це був шалений танець на вулкані. Пир під час чуми.
Ми з Оленою не довго були самі. Звідкілясь появився Горліс-Горський, а де Горліс-Горський — там і «бяла ґлуфка», а де «бяла ґлуфка», — там і Ростислав Єндик, а де збирається така блискуча п’ятка разом, там, розуміється, і гамір, і дискусії, і вирішуються світові проблеми, і виливаються гарячі серця.
До себе на помешкання я прийшов пізно, а рано прокинувся під звуки «Дойчланд, Дойчланд», що доносилися через відчинене вікно сусіднього будинку на вулицю. Я одразу збагнув, що сталося, а потім почули всі незвично схвильований і ще більше патетичний голос відомого Ґеббельса, який навесь світ сповіщав, що найбільша в історії німецького народу епоха почалася, що великі армії німецького народу на сході Європи цілим фронтом пішли у «протинаступ»...
Розуміється, весь наш будинок був на ногах, і вся наша увага була скупчена на радіоапараті. Ми довідалися, що вже в цей час були засипані бомбами летовища Ковна, Вільни, Смоленська, Мінська, Києва, Одеси, Луцького, Ковля, Новгород-Волинського, Львова, і нашим єдиним бажанням було почути, що каже з цього приводу Москва.
Але Москва мовчала, як зачарована. Там лише бурчала якась музика і якась жінка оповідала для дітей казки. Щойно о дванадцятій годині якимось глухим, неприродним, дуже схвильованим голосом заговорив «нарком-індєл» В’ячеслав Молотов, який проголосив, що ворог порушив священні кордони «родіни» і почалася війна.
Отже, сталося! Те, чого чекали, сподівалися, надіялися — сталося. Ця неділя, це 22 червня — межа між вчора і завтра, перед нами.
У Кракові ці дні знаменні тим, що все його українське населення готується до виїзду. Назад, додому, до Львова, на Україну. Всіма шляхами і всіма можливостями. Лише горе, що покищо ані шляхів, ані можливостей...
Я не знаю, під яким виглядом мала б рушити на схід наша Зелена вулиця. Ольжич мені про це не каже, і я нічого не питаю, але моя ідея «зеленого кордону» є для нього цілком зрозумілою, і він її акцептує. Мені потрібно лише надійного товариша для допомоги, рівноваги і певної симетрії почуттів. І дуже скоро такого товариша я мав. Щось близьке й адекватне. Олена Теліга. Поетка, фантастка, реалістка й ідеалістка в одній подобі.
На перший мій натяк вона захоплено відгукнулася. Більше. Це ж її візія — «перейти убрід бурхливі води».
Ніякі «білі коні», ніякі чуда. І ми почали завзято готуватися в дорогу.
Ольжич пропонував приєднати до нашого товариства Ростислава Єндика і ще там когось. На Єндика я погодився, але на «ще там когось» — ні, бо це ж не туристика, і більший гурт людей робив би нам лише труднощі. Єндик, розуміється, також погодився. Пригадується короткий діалог Єндик-Олена у «Полтаві», здається, напередодні нашого походу.
— Так, слухай... Йдемо, чи що? — каже Єндик своїм бурчливим тоном.