Йдемо по можливості далі від Сяну. Добрий, бадьорий настрій — тепло, свіжо і легко. По пояс трава. Навкруги ні живої душі. Натрапляємо на низенький, загострений, майже невидний з трави стовп. На ньому випечено серп, молот і напис: СССР.
Ми бадьоро ступаємо здовж широкого асфальтового шляху, я пробую зайти до деяких хат і запитати, чи не можна б дістати підводи, усе це не має наслідків, і ми йдемо далі, перед нами схід і, рукою сягнути, Львів, а там десь і Київ. А як почуває себе Олена? О, Олена завжди почуває себе добре. Лише вперед!
Але доля не хотіла, щоб ми довго насолоджувалися цим нашим апостольським маршем. Повз нас весь час, переважно в східному напрямку, пролітали різні військові, малі і великі, автомашини, і мені прийшло в голову, чи не було б гаразд попробувати щастя з ними. Ось, наприклад, жене за нами з швидкістю шістдесят кілометрів невеликий вантажник з будою; якось спонтанно, без великої надії підношу руку, і, о несподіванка! Вантажник зупиняється, і по хвилі ми сидимо ззаду під будою. Їдемо далі. Але вже не сім кілометрів на годину, а п’ятдесят-шістдесят, що після нашого цілоденного кінного руху здається блискавичним. Минає година, і ми влітаємо на передмістя Львова. Ще чверть години, і ми всі висідаємо на першій ліпшій вулиці, яка виявляється вулицею Сапіги. Ми не знаємо, куди маємо звернутися, але вдоволені, що таки у Львові, розглядаємося довкола, скрізь, як звичайно, чуємо не свою мову і бачимо ті дивовижні рудо-червоні вивіски з чудними «Укр-главхарчпромами», «Главмороженим» і іншими. Деякий час ми мандруємо просто без мети у напрямку центру міста, бо десь там славетна Руська вулиця з її «Просвітою», «Центросоюзом» та іншими «Калинами», які, очевидно, тепер не існують більше, але все-таки є той наш центр, до якого тягнеться наше серце.
Ще досить рано, всього лиш третя година, ми ніколи не сподівалися так швидко сюди дістатися, але ця п’ятниця і вісімнадцяте число рішуче нам сприяє. Ось, наприклад, друга несподіванка: ми натрапляємо на молодого героя, якого Олена звідкілясь знає; виявляється, що не лише знає, але що він також «наш» і що негайно вирішить нашу проблему. Ще які-небудь двадцять хвилин, і ми вже на головній квартирі нашої ОУН, що на вулиці Академічній під числом вісім. О, яка розкіш! Які бурхливі вітання. Багато здивування, бо і Ольжич уже тут, він нас перегнав і дивується, де це ми так довго барилися, на що Олена резолютним тоном заявляє, що ніяких машин ми не мали і так непотрібно, як прокляті, гнали.
А скільки тут знайомих, з різних часів і кінців. І Іван Рогач з Закарпаття, і Орест Чемеринський з Берліну, і Михайло Михалевич з Праги, і багато, багато інших, від яких аж роїться у трьох великих кімнатах домівки, де за радянської влади містився ТАСС.
У цьому своєрідному оточенні і почався наш побут у Львові, причому ми старанно зберігали весь його стиль, за винятком «відставки» за етажерку «Сталіна рідного», якого вигляд дуже вже ображав наше відчуття естетики. Ми були з головою в роботі, переважно у місті, переважно на Академічній, переважно сходини і засідання.
Одним словом, ми готувалися.
Весь мій час проходив в товаристві Олени. Вона вміла бути винятково жіночою, майже наївною, дуже ніжною, але разом... Це був кремінь, що викресував іскри. Пригадую її вічні турботи за свою зовнішність. Вона хотіла бути завжди у формі і завжди блищати. Вона гостро реагувала, коли хтось робив їй з цього приводу негативні зауваження. І дбала не лише за себе, але й за інших біля себе. Вона пробирала мене за недбалість моєї краватки-метелика, з якою я справді не міг дати собі повної ради, і була мені дуже приємною помічною силою. — Ви мусите мати вигляд! На вас дивляться! Дивіться, як виглядають ваші чоботи! Снідали ми щось дома, щось, що приносили з собою з міста, і що нелегко було на цей час роздобути.
«Це було десь двадцять третього року, — пригадую, казала вона, — як ми з мамою пробиралися з Києва до Польщі. Нас переводила якась контрабанда. Ніч. Дощ... Нас дві жінки і здоровенний козарлюга. Мама дала йому п’ять золотих червінців. І це не був лише кордон, особливо для мене. Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована намові Пушкіна і враз, перейшовши кордон, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Європі», але й в абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життєві інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»... Мегаломанійна атмосфера, у якій, одначе, відбувалися «умопомра-чальні» процеси у вигляді контроверсійної і контрапун-ктуальної культури.