Основні причини її протесту були мені досконало відомі, то ж ми ще на Сяні домовились і присягнулися дійти до Києва разом, а тут враз отаке. Але я прекрасно розумів Ольжича. Це вже не Захід, а таки справжній Схід, і не запілля фронту, а самий фронт. І там можна сподіватися поважних ускладнень і не менше поважних небезпек. І наражати на таке Олену, як це Ольжич мені виразно заявив, він ніяк не хотів би. А тому, коли ця буря зчинилася, я, не дивлячись на свої зобов’язання, якогось виразного становища зайняти не мав морального права. Не міг підтримувати Олену, дарма що вона від мене цього вимагала. Я тримався збоку, нейтрально, мовби безучасно.
У Рівному я мав помешкання, дві кімнати, ніщо не було впорядковане, не було досить меблів, речей, але вже восьмого вересня я там спав, приймав гостей, порядкував. Мав чудову господиню Анну Антонівну, яка прибирала, діставала продукти і варила чудові обіди. Моїми найближчими сусідами були Цісики, Мучинські, Кравці, Багрянівські. І це всього кілька десятків кроків від редакції. Розуміється, я мав вечорами завжди гостей, як також на цих днях прибула зі Львова моя найцінніша гостя Олена Теліга. Ми розпрощалися з нею місяць тому у Львові досить холодно, я мав повні руки роботи, змінилися умови життя, а тому все минуле емігрантське почало швидко забуватися. І несподівано, здається, в середу, 12 вересня, по обіді, секретарка повідомила, що до редакції прибула пані Теліга, яка хоче зі мною бачитися. Негайно виходжу назустріч і бачу розчерво-нілу, усміхнену, у знайомому сірому костюмі Олену в товаристві Олега Штуля. Кидаємося в обійми, ніби не бачилися вічність і зустрілися на іншій планеті.
Розуміється, ця зустріч була для нас особливою, Олена була захоплена, їй подобалася наша редакція і її ділова атмосфера — кабінети, бюрка, машинки, секретарки; і все за працею, все зайняте, черга відвідувачів. Зовсім інакше, ніж було там, у Львові.
Розуміється, нашим гостям було одразу запропоновано і місце в редакції, запрошено до мене на вечерю і влаштовано для Олени приміщення в нашому будинку на половині моїх господарів. На вечерю, крім нових гостей, як звичайно, запрошено багатьох членів редакції, було багато розмов, багато сміху і дружби. Олені ця атмосфера дуже сподобалася, вона без перерви забавлялася, наговорила мені компліментів за досягнення і одразу сприятелювалася з Танею Праховою. І було все дуже добре.
Але як тільки ми залишилися самі (останніми днями у мене жив Іван Рогач із Закарпаття, який приїхав зі Львова, але напередодні виїхав на схід), щоб «порозмовляти», Олена, закутавшись у мій плащ, умостившися вигідно по-турецьки за браком канапи на моєму ліжку, почала тоном інквізитора мене розпікати...
Мила, чудова Олена! Коли говорить — затинається. Їй бракує дихання. Сливе дві години слухаю сувору мову моєї Кассандри.
Ми говорили й говорили, весь час контра, часто верталися до того самого і не могли розійтися... Ані зійтися... І я знаю, що її не переконав, але разом з цим у чомусь переконав. Вона більше любила деяких своїх друзів, ніж мене, але разом з тим більше любила бути зі мною, ніж з іншими. Бо, крім доктринерства, у неї був сильно розвинутий інстинкт порядності і чистоти. І практичності. І коли б я сам не уникав її, як часто затяжкої, ми були б з нею нерозлучними, вічно сварливими друзями. Атак ми були друзями, лише розлучними. Я любив її як цікаву людину, яких у нас так мало, але я не вважав, що з нею можна робити діло на довшу відстань.
І ще одна справа мене турбувала: я боявся за неї на цьому терені. Особливо, коли вона буде в Києві. З її прямолінійною вдачею вона туди абсолютно не підходила.
У суботу, 20 вересня, наша газета подала алярмуючу вістку, перейняту з неофіційного повідомлення львівської радіостанції, що взято Київ і Полтаву.
І так наближалася наша заповітна мрія — Київ. Щойно він опинився по цьому боці зачарованої межі, як всі наші серця і обличчя автоматично повернулися в його бік. Туди вже пішли перші наші стежі на чолі з Ольжи-чем, там уже почалася певна акція, і нам не було легко втриматися, щоб не бути учасником такої незвичайної події. Ми знали, що німці ледве чи дадуть нам більше шансів, ніж росіяни, і що в майбутньому ми будемо мати багато з ними клопотів, але на це не звертали уваги. Ми там бути мусимо і зробити все, що можемо. Від цього нема відклику.