Іван Петрович знайомив нас на всі боки, саме наше походження («западнікі») багатьох інтригувало. Ми зовнішньо відрізнялися і було помітно, що ті люди зголоднілі на свіжі людські появи. Знайшлися і такі, які вже чули про мене як письменника, хоча рідко хто з них щось з мого читали.
А також тут чекали на нас наші друзі з минулого, а між ними також Олена Теліга.
Ми розсталися з нею десять днів тому в Рівному досить холодно, але наша зустріч в Києві була дуже гаряча. Ми тиснулись в обіймах, ніби не бачились вічність, а це значило згадку про наш перехід Сяну, де ми божилися, що до Києва прийдемо разом. Дослівно так не сталося, хоча наше гасло «зустрітися в Києві» було здійснене.
Посипались запити. Завжди була елегантна, свіжа, плекана, вона тут чимало з того стратила, але настрій мала той самий. Живий, бадьорий, визивний. Бракувало їй тут рівненської кухні. З харчами тут не гаразд, адо того безліч небезпек. Німецьке ґестапо, радянське енкаведе, терористи такі, терористи інші. Українські активісти під обстрілом тих, других і третіх, а тому будь на сторожі.
Але наших західних троянців вже тут чимало. Оль-жич, Рогач, Штуль, Ірлявський, Олійник, Чемерин-ський і кілька десятків інших. Збирають людей, формують організацію, видають газети. Ольжич управляє політикою. Його Національна Рада з деякими надіями на повторення Центральної Ради, вже пущена в рух і засідає вона в приміщенні Академії Наук. Ольжич виглядав тоді досить непоказно, до його скромної манери поведінки додалась ще й втома. Був худий, недбало голений, не конче дбало одягнений. Говорив притишено короткими реченнями. Але не нарікав і не тратив оптимізму. Як і завжди, мав друзів і жив у родині Василя та Євдокії Скорупських на вулиці Толстого під числом 15. Націй же вулиці, під числом 10, мешкання 3, жив Рогач, а кілька будинків далі, під числом 7, мешкання 56, жила Олена Теліга.
Того дня ми з Танею обідали в їдальні «Українського слова» в товаристві Рогача та нашої чарівної Олени Теліги, яка чекала на нас внизу в почекальні, одягнута у знаний мені сірий, з темними смужками костюм, у якому вона переходила «наш» Сян. Трохи змарніла, але незмінно жива й бадьора. — І що це, Уласе, не бачу вас цілими днями? Його там розхапують, а ми тут сидимо, дивись і мовчи. Ходім! Там вже чекає Рогач.
Опісля ми сиділи за одним столом всі разом, як це бувало у нас в Рівному, лишень на столі не було так само, як у Рівному. Обіди тут були скромні, але добре, щоб були хоч такі. Велика внизу їдальня була переповнена працівниками видавництва і це було чи не найбільшим їхнім досягненням, маючи на увазі харчові умови Києва. Олена могла при цьому казати: — Не так, як в Рівному, але... І Можна видержати. Одначе... Рівне. Хто може це забути. Завжди про це згадуємо.
— Дякую, — відповідав я з ноткою докору.
— Но, но, но! Згадуємо Рівне не тільки з-за цього... Це ж ціла епопея. Як не кажіть... Такий дивний шлях... І та Сян-річка. Пригадуєте «наш» Львів? Ту вулицю Тар-навського... А що робить наша мамка Ганна Антонівна? Таких курчат, як вона готувала, — пошукати.
— Згадує вас і чекає в гості, — відповідав я.
— І ми приїдемо! Таню! На Різдво! На ялинку! Пришліть тільки транспорт.
Олена була в настрою, сміялися, згадували. А коли скінчився обід — попрощалися з Рогачем і ми разом зОленою відійшли. Була можлива погода, появилося сонце. Випадково нам трапився візник, якого ми негайно окупували і поїхали здовж Володимирівською ген аж до університету. Там висіли, пройшлися побіля університету, перейшли до скверу Шевченка, там під його пам’ятником згадували «наш перехід Сяну», щоб дійти ось сюди, Олена задекламувала свого вірша «Поворот», у якому до найменших деталей було передбачено цю нашу дорогу багато років наперед... Згадували наших друзів, а між ними пригадали Чирського... — А! Чирський. Скажіть! Де Чирський! О, той Чирський!
Я пояснив, що він тепер у своєму Кам’янці, куди він дійшов з останніх своїх сил. — Пригадуєте його вірш? Про Кам’янець? Він читав нам... в Кракові, — казала Олена.
Вона захоплено оповідала Тані про «наш» Краків, про Чирського, про його захоплення театром... — Його мрією було дійти до Кам’янця і там «зложити заїжджені кості». І він дійшов. Дослівно через смерть... З такими людьми ми переможемо... З такою вірою і такою любов’ю. Дивіться на той пам’ятник! Чи не казав він колись: «Бо серце холоне, як подумаю, що може мене похоронять на чужині, — і ці думи зо мною сховають!» Те саме! То ж отут колись стояв пам’ятник Миколі Палкіну. А що тепер? Ще прийде черга і на нас! Ще прийде! Я вірю! Я твердо вірю!.. А що ви тепер пишете? — несподівано звернулась вона до мене.