— Олена Теліга називаюсь. Мені про вас вже колега Рогач розповідав.
Я не знав, що мені робити з її такою маленькою ручкою, — чи стиснути міцно, чи тільки легко доторкнутись. Адже — це ж та прекрасна поетка, полум’яна революціонерка, про яку мені недавно розповідав мій друг Іван Ірлявський. І мені чомусь пригадалась Аглая. Ні, ця не така, ця ніжніша, ця жіночніша. А зрештою ж я Аглаї не бачив.
Та вона не давала моїм думкам оговтатись — сипала одні питання за другими. А тут ще й п. Рогач раптово залишив нас самих — його покликав телефон. При ньому було якось сміливіше.
— До вас, друже, тисячу питань, — щебетала вона, — але не всі відразу. Маємо досить часу. А зараз, може, скажете мені, чи любите ви квіти? Мабуть ні, бо чому ж тоді так байдуже їх топчете, ці бідні хризантеми.
Я тільки тоді помітив, що справді стою на краю клумби, притоптавши в землю бідні квіти.
— Одначе вони вже примерзли, — якось по-дурному відповів я і відчув, що почервонів, як рак.
— «Примерзли», «примерзли», ви самі примерзли, — сказала з ніжним докором і так усміхнулася, що я й не відчув того докору.
Дивні почуття виникали в мене, коли я розмовляв з цією незвичайною жінкою, — то почував себе вільно, ніби знав уже її давно, то ніяковів і чогось боявся. Останні почуття появлялися в мене, мабуть, від того, що я тривожився, щоб бува якимсь способом не виявити перед нею свою «азіатську» натуру. А вона, коли розмовляла, дивилася прямо в очі своїми великими карими очима, які так весняно сміялись і, здавалось, просвічували все єство. Здавалось, що нічого від неї приховати не можна, все до крапельки побачить тими очима.
Вона розпитувала мене про колишнє підсовєтське літературне життя. Як і де, в яких умовах жили українські письменники в Києві. Хто, на мою думку, з них «наш». На її думку, найкращі з поетів на «цьому боці» — це Рильський і Бажан. З прозаїків — Яновський. Шкода, що вони не залишились. Найбільше її цікавило життя підсовєтської молоді. Раділа, коли я розповідав їй, що в наших селах на Придніпров’ї навіть при совєтах селяни зустрічали свої свята, особливо такі, як Різдво і Великдень. Колядувала зі звіздою дітвора, щедрувала, а на Водохреща рубали з льоду хреста на річці. На Великдень христосувалися і святили паски і т. д. Цікавилась колядками і піснями, які співали в наших селах. Дещо «на ходу» записувала в своєму блокноті.
Ще її цікавили Плужник, Фальківський, Влизько, Косинка й інші закатовані наші письменники. Але, як виявилось, про них вона знала набагато більше від мене і я не міг щось їй додати.
Отак, розмовляючи, ми непомітно простояли біля тієї клумби добрих пару годин і я вже збирався йти в приміщення редакції, та раптом перед нами сталась така «подія», яку я не можу обминути в своїх спогадах. На каштані, під яким ми стояли, враз захиталися віти і почувся пташиний крик. Ми підняли голови і побачили, як троє чималих чорних птиць, схожих на круків, або на шпаків, несамовито кидались на маленьку пташку, клювали її з усіх боків, аж пір’я летіло. І що дивно — маленька пташка не тікала, а боронилась. Вони метались з гілки на гілку, падали на землю, крутились в сухому листі і знову злітали на каштан. Маленька пташка, оточена з усіх сторін, не встигала відбиватися, а боронилась тільки тим, що була меткіша, і ніби краще за них знала дерево. Так, що ті три птиці часто в сліпій люті кидались одна на одну і клювали самі себе. Нарешті, вибравши момент, всі троє кинулись на маленьку пташку і так однією купою, всі чотири, впали на клумбу...
Пані Теліга кинулась до них. Три птиці, обскубані і запорошені, шугнули врозтіч, а одна, менша, закривавлена і мертва лежала горілиць на білих хризантемах. Краплинки густої крові, ніби горіли на білих пелюстках хризантем. Я поглянув на пані Телігу. Вона стояла бліда і гнівна. Відвернулась, та я помітив в її очах несамовиті вогники, що палали гнівом і печаллю. Таце було лише в одній миті, бо вже знову вона тепло усміхалась:
— Боротьба нерівна і кривава. Так воно і в житті... Квіти і кров. Дисгармонія. Квіти цвітуть і кров цвіте також, тільки квіти одцвітають, а кров дає плід...
Я не знаходив відповіді. Ми пішли мовчки в редакцію.
Я передавав редакційну теку «Літературного додатку» пані Телізі. Було вирішено випускати вже окремо від «Українського Слова» літературний журнал, якому пані Теліга дала назву — «Літаври». Така назва всім нам редакційним працівникам була до вподоби. І ніхто з нас її не заперечував — така свіжа і, головне, бойова — відповідала духові наших революційних буднів і свят.