— Нехай гримлять наші «Літаври», щоб аж світ почув, — казав хтось із нас з невимовною радістю.
Пані Теліга уважно перечитувала кожний матеріал, деякий позначала червоним олівцем і відкладала окремо. Інші клала, вже без порядку, в одну купу, а потім подала їх мені:
— Прошу цей мотлох кинути до коша, — сказала мені, — це фольксдойчівська графоманія. Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталіну так щедрували. Як по-вашому? А гляньте ось на цю нісенітницю — «Серце німецького вояка». Це написала пані Н. К. Яка швидка, вже встигла розкусити і серце німецького вояка! Бідна пані, я можу їй тільки співчувати, а допомогти зась. Хай береже в своєму альбомі. «Літаври» — тільки для українського серця. Чи знаєте ви цю пані?
— Так, навіть дуже добре, — відповів я, — колись працював разом з нею в цьому самому приміщенні. І ще й тепер пам’ятаю подібну до цієї своїм характером її новелу, що звалась «Колосом взолочена» і була вміщена в журналі «Радянська Література». Різниця тільки та, що тією новелою вона взолочувала тих, яких тепер дуже боїться, а цією взолочує серця німецьких жовнірів, яких, мабуть, не боїться.
— Справді бідна жінка, — сказала на те пані Телі-га, — так дешево розпродує свої почуття. Але не будьте таким суворим, можливо, людина тільки помиляється. Пригадайте собі, мабуть же, і ви помилялись. Прийде час — схаменеться, можливо.
— Можливо, — повторив я.
— Але, на всякий випадок, ми повісили великий закон на дверях наших «Літаврів», щоб туди не пролізли люди з надто мінливим почуттям, а головне — наші вороги.
...Ішли дні за днями, дні творчі і невсипущі, тривожні і бойові. Побідно гриміли «Літаври» в голубій Столиці і відбивались дзвінкою луною об береги рідного Славути. І тим відлунням сягали далеко-далеко на схід і на захід, у всі закутини нашого великого краю.
На сторінках «Літаврів» друкувались найкращі зразки націоналістичної літератури. Колишній підсовєтський читач мав нагоду без страху і остереження ознайомитись з творами «буржуазно-націоналістичних», як казали більшовики, письменників — Є. Маланюка, О. Олеся, О. Ольжича, Ю. Липи, з прекрасними поезіями головної редакторки цього журналу— Олени Теліги. Міг познайомитись і з іншими більш чи менш визначними письменниками і діячами, яких попередній кат своєю чорною рукою затуляв від народу, і яких теперішній, німецький, кат боїться, як огню і не пускає в Київ.
Крім них пані Теліга, може, ще з більшою охотою вміщувала в «Літаврах» твори колишніх підсовєтських поетів і письменників (залишилося декілька з молодшого покоління), які поступово вилазили з нор і припадали до твердої праці, як до живущого джерела.
Зі сторінок «Літаврів» той же читач, старший віком, — міг пригадати собі невмирущі твори закатованих і загнаних в могилу Є. Плужника, М. Хвильового, Г. Косинки, О. Влизька, Д. Фальківського і багато інших, а молодший — мав нагоду вперше добре ознайомитись з нею.
Побідно гриміли «Літаври», аж поки кривавий німецький окупант не перелякався того грому бойового. Перелякався і насторожився. А недруги лихі — різні фольксдойчі, совєтські агенти, а часом і наші таки землячки, підлабузнюючись (хоч останніх було і небагато), нашіптували тому катові ненависному про те, що в шумі гучних «Літаврів» на найвищій ноті звучить ненависть до всіх поневолювачів і окупантів жовто-синьої Еллади й несеться полум’яний заклик на боротьбу за самостійну, соборну і незалежну Українську державу.
Наїжились люті вороги. Кривавий німецький хижак — орел — розіп’яв свої пазурі і причаївся під дверима непокірних «Літаврів».
Був, здається, грудень. У всякому разі — зима із снігом і палючим морозом. Олена Теліга конче сьогодні захотіла піти до Дніпра, хоч там уже була не раз. Вона розповідала, що в перший же день свого приїзду в Київ, прямо зі станції пішла туди, на Дніпро.
— Він мене вже давно кликав до себе, батько-Славу-тич, і ось я приїхала до нього, — казала вона тоді комусь із своїх друзів.
Був полудень. Ми йшли вулицями Подолу — Теліга, Ірлявський і я. На тротуарах було слизько і Теліга спиралася об руку Ірлявського. Я йшов поруч останнього і все спотикався на прековзких каменюках своїми кованими чобітьми.
— А ви сунете, як ведмідь, переходьте на цей бік, — звернулась до мене Теліга, — чи не знаєте, що дама мусить йти всередині? Ех ви, парубійко провінційний!
Ці її слова, від яких я тоді мінився на виду, ще й досі в моїх ушах дзвенять ніжним незабутнім докором моїй вайлуватій «провінційності», яка, здається, ще й тепер плутається в моїм житті і в моїй творчості.