Ми розмовляли про це, про те: про зміст наступного числа «Літаврів», про дрова чи про вугілля, яких тепер годі було дістати, щоб в кімнаті не замерзло чорнило, про те, як дістати хоч би з пуд картоплі, про сьогоднішні театральні новини. І тоді я примітив, як схудла за ці пару місяців пані Теліга. А ті рум’янці, що запеклись на її щоках, не могли це заперечити, бо ж надворі палючий вітер і мороз.
Ми підійшли до засніженої пристані. Дніпро ще не замерз. Лише при березі гойдались на хвилях щербаті плити льоду, кипіли в пробоях, як шматки розпеченого олива. Хрипіли баржі і великі човни, які мабуть ще влітку, скріплені залізними линвами, що ось іскрились інеєм. Трохи далі від них гойдався обгорілий, з побитими вікнами невеличкий пасажирський пароплав, на борту якого був напис: «Калінін». А під цим написом хтось незграбно дописав смолою: «Цап проклятий».
— Чому саме цап? — спитав Ірлявський.
— Тому, мабуть, що цей кремлівський дід має козлячу борідку, — відповів я і згадав, колись у Києві був цілий процес над одним художником, якого портрет Калініна був вміщений в стінному календарі. Хтось із відданих партії Леніна-Сталіна громадян підмітив, що як той малюнок перевернути «догори ногами», то з Калініна виходить козел.
Коли мені вдалось переконати пані Телігу, що це не вигадка, а факт, і що аналогічних випадків було чимало у всіх родах совєтського мистецтва, — то вона довго з того сміялась і щось записувала в своєму блокноті.
Походивши з годину над Дніпром, ми піднялись на Володимирську гірку і довго стояли біля пам’ятника. Олена Теліга, немов пила своїми очима прозорість Славутича, який при заході сонця ворушився, мов живий між мертвими берегами.
Ми всі в чотирьох — разом з Володимиром Великим, — мабуть, з одним чуттям дивились на Дніпрову даль. Звідти нам добре «було видно, було чути, як реве ревучий...» І, можливо, з одним чуттям билося тоді троє сердець, однаково жаліючи, що не б’ється четверте — серце Володимира Великого.
На цім мої спогади про цю велику жінку, про цю прекрасну поетку вриваються, бо вкінці грудня я виїхав з Києва у своє рідне містечко, щоб після Різдва поїхати до Праги. Мене тоді вабив «закордон», як і кожного молодика, що, крім совєтського «раю», нічого іншого не бачив. Крім цього, я до болю хотів побачити Олеся, з яким, ніби, давно вже був знайомий. Мабуть, це останнє було більшою причиною, яка тягла мене в чужий край. А коли ще раніше, в 1941, в Житомирі, познайомився з Ольжичем, то вже думав, що буду там, в Празі бажаним гостем.
— Розповім дорогому Олесеві, — думав я тоді, — як і чим живе наш Золотоверхий, переповім йому про діла його славного сина, який там, у Києві, запалює молоді серця до подвигу і слави.
Хоч тоді й не вдалась мені ця поїздка за кордон, але в Київ із деяких причин я вже не вертався, аж до 1943 року, про що буде мова далі.
Прощався з Телігою, Рогачем і зі всіма друзями в редакції, як з рідними. Невимовно щеміло серце, хоч і не думав, що це буде з ними останнє прощання.
Була кутя, Святий Вечір напередодні Різдва Христового. У наше вікно уже заглядала вечірня зірка, благословляючи на святу вечерю. Моя матуся по-святковому одягнута, ставила на стіл полумисок пісного борщу, рибу, кутю в макітрі. Батько поправляв на покуті діду-ха, біля якого стояв великий горщик з узваром. Раптом хтось постукав «по-панському» в двері. Боже мій, яка радість — це мій друг Іван Ірлявський! Коли ступив в мою хату, війнуло знайомим холодом київської зими. Ніби на своїх плечах вніс в мою хату шматочок Києва, саме того, де ще гриміли «Літаври» і всміхалися полум’яні очі новітньої Аглаї, де в сутінках жахливої дійсності писалась історія для грядущих поколінь.
Я познайомив його з батьками і посадив за стіл. Атакуючи його питаннями, припрошував до борщу:
— Це той, справжній український? — відбиваючись від моїх питань, питав Іван.
— Так, це український, тільки пісний, сьогодні ж кутя, — відповів я, — тільки ти не забивай баки, розповідай, що там в редакції. Як Рогач, Теліга? Що нового?..
— Чекай, чекай, не все відразу, — так за Святою Вечерею він розповів мені про трагедію «Літаврів» — німецький хижак наклав на них свою чорну лапу. Заборонили. В редакції тривога. Прибув новий цензор, далеко гірший від попереднього, чіпляється до кожного рядка. Рогач не здається. Боротьба люта і нерівна. Хто зна, як буде далі. «Пісню про Петлюру» поета С. зняли вже з верстки. Це пояснив цензор тим, що Петлюра вів боротьбу проти німців. Рогач каже, що як далі так буде, то доведеться іти в підпілля глибоке і продовжувати там діло ще рішучіше. ЗаОльжичем слідкують, і він тепер ночує на іншій квартирі. Коник з хлопцями в Харкові, де кишать малороси. Але звідти вістки ліпші, — там працювати легше, бо там військове положення і туди ще не понаїжджали всякі тупі і недолугі гауляйтери. О. М. і О. Лащенко на півлегальному положенні. Спілка письменників продовжує працювати на Трьохсвятительській вулиці. Олена Теліга не береже себе...