І ще, і ще... Одні вістки печальніші других. Ми їли кутю. Гірка була вона, наша кутя, хоча не бракувало в ній меду.
Іван Ірлявський гостював у мене понад два тижні, протягом яких декілька разів «заскакував» у Київ, привозячи звідти мені новини. Ці два тижні пройшли незабутньо: слухали щедрівок, ходили до знайомих засівати на Новий Рік, а на Водохреща ходили з процесією на річку, до льодового хреста святити воду.
За цей час Іван встиг познайомитись з усією передовою свідомою молоддю в нашому містечку, серед яких було багато колишніх комсомольців. Він організував «Просвіту», на відкритті якої виголосив промову і читав свої поезії.
Незчулися, як і минули Святки. Іван повернувся до Києва. Хоч і розумів я, що зустрічатися будемо (зрештою, Київ недалеко), але на душі було невимовно сумно і тривожно.
— Тримайся, друже, — сказав мені на прощання вже у вагоні, — приїзди до нас у Київ.
— Прощай, ні, до побачення, мій побратиме, — відповів я, — приїжджай до нас. Привіт Олені Телізі, Рогачу, Ольжичу, привіт другу Лащенку і всім бойовим друзям на нашому фронті.
Потяг рушив. Падав сніг, як печаль, на вагони, на землю, на моє чоло.
Як жаль, що відпустив його тоді від себе... Я ж не знав, я ж не думав, що Іван поїде від мене, що Ірляв-ський поїде від нас... назавжди.
1942 рік. Весна. У Києві цвітуть каштани і осипається бузок. У парках і скверах плачуть солов’ї. Плачуть люди у Києві. Озвірілий німецький окупант полює за людьми. На руїнах Хрещатика гнуться шибениці. Кров і сльози, зітхання і прокльони. Надія, мов підстрелений птах, корчиться в агонії, але не закриває очі...
— Хто зняв з бані Софії жовто-синій стяг? — питають очі і мовчать уста.
— Де Олена Теліга та Іван Рогач? — питав я, увійшовши в приміщення редакції «Українського Слова», чи то пак «Нового Українського Слова». Чому на вивісці нема тризуба і нема портрета Петлюри в редакційному коридорі? Чому? Чому? Чому?
— Мовчи, — шепче мені мій друг Петро К., — ніби не бачиш? Хіба не знаєш?
— Так, бачу, знаю і чую. Он, там, в тій кімнаті, де працював світлий Рогач, тепер стукоче друкарська машина наступну плюгаву статтю про «мрійників-націо-налістів, які прийшли з Заходу баламутити вірний німецькому визволителю народ». Переможно всміхається малорос. На порозі тієї кімнати ще не висохла кров, а на стінах ще не запали пилом ті місця, на яких висіли портрети наших вождів.
«Нове Українське Слово» — німецький часопис українською мовою... Хто ж дозволив вам, більші і менші негідники, вплести в назву вашої ганчірки оте слово — «українське».
Погляньте йому тісно, тому не вашому слову між тими двома вашими словами. Погляньте, на ньому також виступає кров.
В одному з чисел (здається, в першому) тієї брудної газети була вміщена немудра і пуста карикатура: дерев’яний козак — Мамай, поклавши під себе ноги, перекидає в руках дерев’яні кульки. «То мрійники-націона-лісти граються жовто-синьою романтикою», — приблизно такого змісту була під нею підтекстовка. І щасливі автори цього нещасного «анекдоту» заливалися сміхом. Вони сміялися тоді, коли увесь Київ плакав і скреготав зубами.
Від того часу, як забрали Рогача, все змінилося в редакції. Від швейцара до самих редакторів включно всі розмовляли на «общепонятном». Зубами позгризали із стін летючки з написом: «В Україні — по-українськи!» Почала виходити російська газета. Тьотя Н. К. нарешті скинула машкару і почувала себе, як вдома. Її друкували, її поважали і розуміли, не так, як тоді при Рогачеві...
— Тікаймо звідси, — повторював мій друг Петро К., — тут пахне кров’ю. Тут зрада, ганьба і прокляття.
Невеличкий гурт вовків в овечій шкурі на «малорус-ком наречії» і «на руском язикє» задають вовчий тон в унісон Нової Європи — скрегоче зубами Київ і кличе на помсту.
— Геть звідси, туди, надвір, де цвітуть каштани, мов ті свічки на похороні, туди, де плачуть відверто лише солов’ї — на братні могили героїв.