Любі, незабутні, рідні, Олено Теліго, Іване Ірлявський і всі друзі, полум’яні революціонери, що там на бойовому посту в трагічному Києві! Де ж Ваші могили? Ми прийдемо туди тепер — вночі, щоб не бачив кат, ми прийдемо туди колись — вдень, щоб побачив увесь край. Ми сплетемо нев’янучий вінок із своїх сердець і покладемо на Вашу могилу. Будуть на тій могилі цвісти білі квіти жалю, посаджені нами. А на тих квітах білих буде вічно горіти Ваша свята кров. Кров на квітах. Засліпить вона очі нашим ворогам, що, переможені, впадуть на коліна, благаючи пощади. Виросте вона, та Ваша благородна кров, у вічну легенду, яку наші покоління повторюватимуть, як молитву.
Ми ще не знаємо, де Ваші могили, але в нашій пам’яті уже стверджуються пророчі слова безсмертної Олени Теліги:
Так, сотні, тисячі, мільйони іменних і безіменних героїв під жовто-синім стягом ітимуть і йтимуть по Ваших слідах, щоб на своїй Соборній Україні засвітити довгождане сонце, ім’я якому Держава.
«Самостійна Україна». Вінніпеґ-Чикаґо, 1948. ч. 1-2.
Зоя Плітас. Із юних стріч
Був серпень 1922 року — Подєбради на Чехословач-чині. Перша величава українська маніфестація в цьому новому українському осередку, серед чужого нам ще тоді чеського населення. Це було «Свято поневоленої України» з багатьма алегоричними возами, що проїздили вулицями тоді ще невеликого, але славного купелевого міста Подєбради. На одному з таких возів, що представляв образ багатої і плодовитої України, й де центральною постаттю була Україна — гарна висока молодиця, що спиралась із серпом у руці на великий сніп жита (Галя Мельник), спереду розміщено дві родини: одна представляла українське селянство, а друга— українську інтелігенцію. Мене залучено до інтелігентської групи, а юна Лєночка була вбрана, як молода селянська дівчина.
Виїхавши від будинку «Сокола», де наші вози формувались, ми проїхали головними вулицями Подєб-рад, що були наповнені святково прибраною юрбою. Ми минули славний Подєбрадський замок й, переїхавши міст через Лабу, по широкій, висадженій липами й каштанами дорозі дістались до просторого парку, т. зв. «Обори», де відбулося святкування. Там ми щойно могли познайомитись між собою та поділитись враженнями від успіху нашої маніфестації. Від того часу почались наші зустрічі, що довели вкінці до міцної дружби.
Живучи в Подєбрадах, ми обі студіювали в Празі, й нам приходилось доїздити на виклади. Правда, наші дні не все збігались разом, бо вона була записана в Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, а я студіювала медицину. Та дуже часто ми зустрічались у поїзді, бо їхав нас завжди більший або менший гурт студентів. Лєночка звичайно була центром уваги.
Її дзвінкий, веселий сміх, радісні вогники в темних очах та дотепи, що яскравими бризками сипалися з її уст, сповняли радістю кожного з нас. Тому згадую ці переїзди особливо вдячно. Вони давали нам завжди багато охоти до скучного празького дня, а ввечері радісне відпруження.
Згодом прийшлось мені зустрічати Лєну при спільних студентських виступах чи святах. Її струнка постать була у вічному русі, мов у танку, що його так дуже любила. Гнучка, як молода берізка, вона вміла порушити всіх і вся для наміченого діла. У 1924 р. зимою, коли «Видавництво Української Молоді» влаштовувало концерт у Студентському домі в Празі під керівництвом Євгена Вирового, Лєночка завзято допомагала організувати цей вечір, який пройшов дуже успішно, як із боку мистецького, так і матеріального. Найбільшою нагородою для Лєночки за її віддану працю на користь видавництва (за виручені гроші ми видали тоді збірку віршів Галі Мазуренко, а пізніше твори й інших молодих авторів) було її знайомство з Михайлом Телігою, її майбутнім чоловіком, який на тій вечірці грав на бандурі та співав українські думи.
Скоро вже завважила я: в Лєночки живе зацікавлення справами літератури. Я прислухалась часто до її дискусій із молодими поетами і літераторами, коли вона відважно й твердо обороняла свої погляди. Це були — Леонід Мосендз, Микола Загривний, Євген Маланюк, Галя Мазуренко, Наталя Лівицька, Микола Чирський. Та свої вірші вона читала охоче тільки друзям.
А скільки задоволення приносили їй літературні суди, які не раз влаштовувано в Подєбрадах. Особливо яскраво пригадую суд над «Маленькою господинею великого будинку» Джека Лондона, коли Лєна впродовж кількох тижнів переживала настрої осіб цього сильного з психологічного боку твору, який глибоко вразив її душу.