І невідмінно — березень чи грудень —
Все те ж питання й відповідь: «На днях».
Все таж потіха: «Може, якось буде»,
Все так же в мозок — найгостріший цвях.
Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.
Ясніє зір, відпочиває слух —
І так безжурно скинуті турботи,
Як з голови мій чорний капелюх.
І покій наш — це передпокій неба,
І у казки я вірю знов і знов,
Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,
Перепливає просто у вікно.
Ти знов веселий і юнацьким кроком
Обходиш покій — тут — і знову там.
«Буенос Айрес»! «Африка»! «Марокко»!
Так легко й дзвінко вимовлять устам!
«Палить сонце, дощі, вітри,..»
Палить сонце, дощі, вітри,
У пісках поринає крок,
Серед ночі зловіщий крик
Залітає до нас в шатро.
«Відпливаймо»! — Беру весло!
«Небезпека»? — Не зложу рук!
Все разом — і добро, і зло,
Все удвох — і пісок, і брук!
«А завтра зрання та ж незмінна пісня,..»
А завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все так же набік чорний капелюх.
І аж до ночі не спаде, не звисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.
Чужа весна
Десь цілком недалеко засліплює світло,
Десь ридають трамваї і мучаться авта,
Але тут, в синіх сутінках, тиша заквітла,
А за сонними вікнами блимає нафта.
Я піду, як звичайно, порожнім провулком,
Бо мене обійматиме вітер весняний,
Мої кроки і серце застукають гулко
І тебе я спіткаю, як завжди, незнаний.
Ти не з мого запеклого, тьмяного краю,
І тобі не розплутать заплутані межі —
Тільки подмухів теплих розбещена зграя
Все б хотіла спалить у весняній пожежі!
Та потім, серед ночі, в маленькій кімнаті
Може, мріяти будеш про радісну близькість.
Тільки я мушу твердо безжалісно знати,
Що не зродиться полум’я з вогнених блисків.
«Розцвітають кущі ясмину...»
Розцвітають кущі ясмину —
Грає сонце в височині.
Чи зустріну, чи не зустріну?
Чи побачу тебе, чи ні?
І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я могла знайти?
Тільки бачу — іде високий,
Придивляюсь, чи то ж не ти?
І не вітряно, і не хмарно —
Все заповнить весняний сміх!
Цілий день я проброджу марно,
Не зустрівши очей твоїх.
Та зате серед ночі, любий,
В весняному мойому сні
Поцілуєш мої ти губи
І щось тихо шепнеш мені...
Танго
І знов з’єднались в одну оману
О, дивне танго, — і сум, і пристрасть.
Пливу на хвилях твого туману,
Згубила керму, спалила пристань!
І б’ється серце, і гнеться тіло
В твоїм повільнім і п’янім вирі —
Блакитне сонце мені світило,
А буде чорне, а може, й сіре...
Чекає прірва на кожнім схилі —
Та сум і пристрасть манять так п’яно.
Пливти все далі, віддавшись хвилі.
Зрадливе танго, твого туману,
Та завтра, вранці, під перший промінь,
Мені не пристрасть туманна сниться —
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О, світла ніжність, твоя криниця.
Козачок
Кожний крок — сліпуча блискавиця,
А душа — польовий буйний вітер.
Розгоряються уста і лиця
Неспокійним пурпуровим квітом.
Не піймаєш! Я — вогонь, я — вихор,
А вони спинятися не звикли!
Але раптом усміхнуся тихо
І в очах моїх заграє виклик.
А душа, розбещеністю п’яна,
Вип’є туги золоту отруту.
О, злови мене, злови, коханий,
Я так хочу біля тебе бути!