«Чи ж могла бути для мене непорядною людина, яка могла творити такі вірші, — писала вона, — мені здавалося, що така людина не може вибрати якийсь кривий шлях», служити ворожій Україні ідеї... Вона не зносила людину, у якої діло розходилося зі словами. З цієї причини вона ненавиділа комедіанта Толстого. Я чую й зараз її голос, що промовляє живим і схвильованим голосом з мертвих сторінок листа: «для мене не зрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї, і рівночасно не служити їм?»
Консеквентно, при першій же нагоді вона стає в ряди своїх товаришів, що їдуть в Україну, і йтиме з ними, через усі перепони, через ріки і доли, долаючи всі труднощі і перемагаючи свою чисто жіночу кволість. Вона пішла, щоб обернути в дійсність свою мрію. Щоб слово стало ЧИНОМ. Може, й не думаючи про те, що диктувала їй її пророча інтуїція це в 1932 році, коли вона створила візію свого «Повороту»:
Ні, вона думала тільки про те, про що вона мені писала в тому ж 1932 році: «Поворот на Україну є для мене найбільшою мрією. Майже метою життя». Минуло десять років і прийшов час здійснити цю мрію. Те, що здавалося неможливим, — раптом заясніло перед нею, як близьке і здійсниме. Візія — «перейдемо убрід бурхливі води» — стала дійсністю і конечністю. Хоч теж дійсністю також стали слова другої половини речення того незабутнього листа:
...але так, як і тобі, — мені здається, що і моє серце розірвалось би, коли б я побачила могилу своїх п’ятнадцяти років...
І хто знає. Може шляхетне серце Олени Теліги розірвалося від болю ще перед тим, як його пронизали ґеста-півські кулі.
Виступ на вечорі пам’яті Олени Теліги. Нью-Йорк, 1957, 5 березня.
Архів видавницва «Смолоскип». Публікується вперше.
Євген Маланюк. Розповідь про Олену Телігу
Хтось робив спробу створити нову легенду, пов’язану з Лєною. Що вона ніби росіянка, а тому що народилася на Україні, — мала таке велике почуття обов’язку до батьківщини і тому, мовляв, служила їй і т. д. Отже, — тут є неточність, і, я сказав би, — наївність. Напевно якийсь малорос це пустив.
Вона зовсім не народилась на Україні. Вона народилася в Петербурзі, — вірніш, в Санкт-Петербурзі, — значить, в старому Петербурзі, — де її батько був досить високим урядовцем в міністерстві рільництва. Життя її укладалось, очевидно, так, що може б, вона пішла б дорогою Анни Горенко чи Ахматової, може б, якоюсь іншою дорогою, — але все-таки походження і кров — відіграють значно більшу роль, аніж це прийнято думати.
З покійним Професором, якого я мав щастя слухати більшу частину моєї технічної освіти, — я був знайомий. Він був людиною дуже живою і культурною. Дуже цікавився літературою і завжди на ній розумівся. Він був дуже рідким винятком ученого і практикуючого інженера. Стосунково це дуже рідко трапляється в практиці, бо завжди або теорія захопить і людина йде однією лінією, — науковою, або... А це, власне, був виняток із загального правила у тому відношенні, що він був практикуючим інженером, — він, як практикуючий інженер, як інженер-творець, був автором і реалізатором зрошення Туркестану, регуляції на Волзі, на Москві-ріці, — а крім того — був людиною — ще й науковцем, у повному розумінні того слова.