Ніякими аргументами не можна було її переконати, щоб вона не робила цієї подорожі до Києва, зокрема, признаюся, я її переконував у тому. Я вже не був дуже «зеленим» тоді політично: дещо вже бачив і дещо передумав. Я, особисто, не мав ані крихти, ані ґрама якого-будь оптимізму, який все ж таки був необхідним для такої подорожі, для ПОВОРОТУ на Батьківщину.
Це лише тепер ми бачимо — в ЯКІЙ добі ми живемо. Тоді ще можна було мати якісь ілюзії.., бо на початках 40-х років не можна було уявляти її аж так рельєфно, хоч... все-таки деякі побоювання вже були. Зокрема, мені видавалось, що це просто не раціонально. Я все переконував Лєну:
Ну, добре. Ви приїдете до Києва; місцеве уціліле громадянство буде на Вас дивитися, як на когось, хто ЩОСЬ знає, в ЩОСЬ втаємничений. А ви ж ані не втаємничені, ані нічого не знаєте. Значить — опинитеся в ложному положенні...
Нічого не допомогло! Вона кинулась туди з якоюсь несамовитою енергією, з несамовитою силою. Може, в тому було все — опріч отого страшного почуття... І я пригадую собі, — вона писала досить регулярно, оскільки можна було в тих умовах писати. Перші листи були оптимістичні, але останній лист з Житомира вже мав слова: «Боюся, що Ви мали рацію...»
Після Житомира — вона, безперечно, знала на ЩО вона йде. Знала, що йде на жертву і що в жертву буде принесено її молоде і ще повне творчої сили життя.
В тому її ОСОБИСТІСТЬ. Хотілось би найбільше звернути вашу увагу саме на це. Її особистість — більша за її літературну спадщину, за її формальні речі, які вона створила. Вона, може, навіть менш позначилась на її поезіях, а може, більш на деяких її статтях і есе, — наприклад на дуже сильному і важливому для її світогляду, її наставлення, — есе, яке мало назву: «Партачі життя».
Вона вся, як істота, — була якимсь протестом проти сірості, проти безбарвності і нудоти життя, що його таким роблять партачі не тільки наші, але й світові.
Вона була таким живим протестом проти всього цього. Вона була Людиною, яка прагнула РАДОСТІ, хотіла БАРВИСТОСТІ і ПОВНОТИ — у всім «королівськім значенні цього слова», — радості, недоступної для плебея.
І, думаю, що ця жадоба радості і повноти — ВОНА штовхнула її поцілувати Батьківщину востаннє.
Виступ на вечорі пам’яті Олени Теліги. Нью-Йорк, 1957, 5 березня.
Архів видавництва «Смолоскип». Публікується вперше.
Олег Лащенко. На київських верхах
Заметемо вогнем любові межі...
...Як Олена Теліга сама передбачила, був це «осінній день прозорий», коли з чоловіком Михайлом, її надійною аж до самої смерті опорою, й друзями повернулась до свого раненого міста. «Сонцем — міг їм дійсно здаватись — кожний кущ і камінь у ці хвилини гострі і щасливі». Поверталась через вісімнадцять років після того, як дівчинкою-підлітком, ще мало свідомою національно, втікала з матір’ю та братом на еміграцію.
Повернувшись, принесе із собою виповнений сторицею той талант свободи, що був даний їй як політичній емігрантці.
Прозорими словами висловлює останню ціль своєї і своїх друзів дороги до Києва: «Ми не йдемо накидати згори нову ідею чужому середовищу, лише зближаємось зі своїм народом, щоб спільними силами великим вогнем любові розпалити знову ті самі почування, які ніколи не згасали, почуття національної спільноти та гострої окремішності».
Зустріне вже у Києві своїх.
З радісним— «А, нарешті, приїхали!» — відчиняє прибулим двері в помешканні чи скоріше навіть «цитаделі» Культурної Референтури Організації, навул. Ко-роленка, 45, молоденький закарпатський поет Іван Ірлявський, відтепер один з її близьких співробітників. Кілька місяців згодом приймуть вони вінець тієї самої долі.
Зустріч обертається в дружній «бенкет» з виміною перших і тому таких гострих і непомильних спостережень. Відкоркована пляшка вина, що її Теліга зберігала для цієї хвилини ще з Кракова, і тости, які розсипають щастя і оптимізм, за «наш остаточний тріумф»!..
Ще раз звучатимуть такі ж гучні та бадьорі їхні тости на зустрічі нового, 1942 року, в Києві і до того ж в ресторації «Київ», але радість вже буде тут затьмарена, бо на це вимріяне свято не зможуть прибути деякі спільні друзі — почав «діяти» окупант.
Мешкання Культурної Референтури — заставлене параванами, здавна занедбане, з різного походження і віку меблями, та вже із захованою потайки одним з його нових молодих господарів зброєю — перше пристановище Теліги, згодом вони переїдуть на своє власне мешкання, зрештою таке саме голодне, холодне, темне, де температура опускатиметься до зера, виключатимуть електричний струм, замерзатиме у водопроводі вода... Третє й останнє їхнє приміщення — найміцніше з усіх: це каземати ґестапо — одідичені ґестапом від НКВД не тільки правом меча, але й однієї «моралі».