Вибрані твори

душа вклоняється просторам
і землі за світлу радість жить.

Тут мало сказати радість — це є надзвичайне захоплення, це діонізійське п’яніння життям. Душа її не знає половинчастості — коли радість, то діонізійська радість Ніцшівського, танцюючого Заратустри. Ось «танго»:

І знов з’єднались в одну оману
О, дивне танго — і сум, і пристрасть

І далі танець в ритм пульсуючої крові — «Козачок»:

А душа розбещеністю п’яна
Вип’є туги золоту отруту.
О, злови мене, злови, коханий,
Я так хочу біля тебе бути.

Тільки зловиш — радісно і в’юнко
Закручу тебе поривним рухом,
А з орхестри бризне поцілунків
Весняна, бурхлива завірюха.

Але не є це людина, що знає лише саме безжурне щастя. Скеля її переживань дуже широка. Це ж саме п’яне захоплення пхає поетку в невідому даль:

В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.

Хто знає п’янку насолоду танку, хто знає захоплення і щастя, хто вміє це відчути цілим серцем, кому «гостре щастя раптовним блиском» «душу до дна пропалить», — той знає і божевільний біль. Це ціла людина:

Але для мене у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бренить. Зате, коли сміюся
І сміх мій рветься джерелом на волю.

Знає поетка й такі хвилини, що замкнені в словах:

Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогодня не можу спать.

Але це не причина для якогось квиління, вона його не знає:

Але вранці спокійно встану,
Так як завжди, без жадних змін.

Не всі повинні знати все. А крім того, загальна мораль Олени Теліги:

Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду в синій млі
І йти скрізь грудні і скрізь квітні
Зі сміхом по сумній землі.

Ось життєва філософія поетки, бо чи ж кожна справжня поезія не є філософією?

Але хоч так добре знає вона, так інтенсивно переживає і радість, і біль, то так само добре почуває і власну юність, і ще незбагненність життя. Всі захоплення і болі пережиті — ще не все, ще щедрість і багатство життя не вичерпане, ще душа не перенасичена, ще далі хоче жить —

Не любов, не примха й не пригода,
Ще не всьому зватися дано,
Ще не завжди у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно.

Захоплення аж до сп’яніння — це ще не значить захоплення без розбору. В Олени Теліги надзвичайно суворо дотримана своєрідна селекція, своєрідна ієрархія цінностей:

Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, — але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі
І всі глибокі поміж ними межі.

Разом з захопленням життя, Олена Теліга відчуває весь його трагізм. Не дивиться на нього через рожеві окуляри, а сприймає його:

О, якже ж душно і якже ж тісно
В оливяних кліщах облич.

Бачить поетка, що «сірий натовп», «похмурий натовп» не зносить тих, хто понад ними, хто понад його пересічністю і облудою, і хоче знищити того, хто не раб. Але і серед того ворожого світу, в боротьбі з ним, знаходить вона красу й кидає клич перемоги й надії —

Не загинеш! За муром день.

І таке повне, таке правильне, таке гарне і сильне сприймання життя, його радості й трагізму, його щастя і болю, сполучене в Олени Теліги зі справжньою вічною жіночістю:

Віки летять, щоб все могло зміниться.
Згубили лицарі колишню шпаду...
Тобі, кохання, Золота царице,
Ми заховали вікову лямпаду.