Між цими двома націоналістичними спрямуваннями слід шукати місце Олени Теліги. Але вона не стояла між ними, бо поняття статичності до її духовості зовсім не прикладальне. Вона еволюціонувала від донцовізму до націоналізму, культивованого ПУН-ом. З Донцовим в’язала її особиста дружба, вона стало друкувалася у 30-х роках у його періодиці. Л. Мосендз і Є. Маланюк, бажані гості на сторінках «Літературно-Наукового Віст-ника» і «Вістника», були їй близькими людьми. Але й Олег Ольжич промовляв їй до серця, імпонував їй своєю глибиною. Перебування у Варшаві, імовірно, уповільнювало для неї процес знайдення свого місця в націоналістичній боротьбі. Розкол 1940 року був для неї надзвичайно болючим. Але відразу по цьому вона остаточно самовизначилась по боці ПУН й цілковито віддала свої сили визвольній боротьбі, а далі в серці України — Києві — склала найвищу жертву — своє життя — на вівтар Батьківщини.
Олена Теліга залишила по собі публіцистичну й ліри-ко-поетичну спадщину (її оповідання «Або-або» показує, що вона могла б виробитися в добру новелістку, якщо б присвятилася цьому жанрові). Публіцистика й поезії нашої авторки мають так багато спільного в настроях, змісті, стильових тенденціях, що було б найбільшою недоречністю відривати розгляд її віршів від перегляду її публіцистичної прози. На всіх її писаннях лежить печатка пристрасті й розуму, всі вони відблискують автобіографічністю, скрізь відчутно сильну, цікаву індивідуальність, що заглиблюється в основні проблеми української сучасності й дає на них свої відповіді, такі розв’язки, які постають з чуття найглибшої відповідальності й щирості, отже, за здійснення яких можна і слід платити найвищу ціну саможертви: «...Коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою», — писала поетка на сторінках «Літаврів» у Києві.
Завдяки її щирості, завдяки тому, що словам відповідали діла, завдяки тому, що смерть її стала лише здійсненням її героїчної моралі, вся її публіцистична й поетична спадщина стала величезної ваги маніфестуванням людини неповторної, ім’я якій Олена Теліга, але разом з тим і об’явом типу нової людини, який персоніфікує собою змагання, жертву і вічність тих сотень мужніх, які впали за Україну під прапором націоналізму.
Виразно бачимо, як Олена Теліга виростала.
Найслабшою її публіцистичною річчю є «Сила через радість». Тут вона є ще ученицею Донцова, щирою, запальною його апологеткою, що сприймає українське духове життя XIX — початку XX століття крізь його окуляри. Немов жива дійсність ввижаються їй «оздоровлені країни Європи», поетка підпадає сугестії свого вчителя, схвалюючи оспівування незначним поетом Кушніренком імперіалізму, вона ще не бачить істотної відмінності між войовничою «молоддю Європи» іОльжичем. Їй здається, що основним у Лесі Українки і Стефаника є фанатизм; порив і ліризм, а не розважання бачить вона як цінне в патріотизмі. Все це, сказане із захватом, було наївне майже по-дитячому. І все-таки статтю читаємо з цікавістю не тільки як каталог помилок молодої поетеси, але й тому саме, що і в помилках своїх Олена палала, бризкала гнівом навкруги і своєю дитячою наївністю була прекрасна. Це був вулкан динаміки й бажання жити краще, героїчніше, аніж жили попередники. Тому «Силу через радість» сприймаємо не як публіцистичний, а як мистецький твір, спалах ще не опанованих внутрішніх енергій.