Взагалі читач сприйматиме більшість статей-есеїв О. Теліги під кутом естетичного враження, а водночас відчує невпинне пульсування етичного живчика в усіх її висловах. Стиль її бурхливий, піднесений, інколи це словесний смерч зі своїм темпом, з концентрованістю образних уяв, несподіваних порівнянь. Несамохіть напрошується паралель між поетикою її віршів та її есеїв. Есеї Олени Теліги позначені також і гостротою її характеру, революційною непримиренністю. Вона вміє приперчити слово, знайти дошкульну зневагу до своїх контрагентів у переконаннях. Тут вона споріднена з Лесею Українкою. Варто лише придивитися, як вона шмагає Черняв і Крижанівських за їхнє негідне ставлення до жінки-українки («Якими нас прагнете?»).
Саме стаття «Якими нас прагнете?» вражає поєднанням ерудиції, вдумливості із вмінням на всю широчінь поставити проблему сучасного ідеального типу української жінки. Чітка ідейна позиція авторки-націоналіст-ки сполучається з тонкою жіночою інтуїцією. Можливість гармонії чисто жіночого елемента з героїчним пер-внем розгорнено тут дуже вдало і стаття і в наш час хвилює читача та залишається змістово актуальною, з тією вищою політичною актуальністю, яка вростає в духовість.
Теліга розуміла, що ідейні шляхи націоналізму скрізь, де є українська людина, паралельні, націоналізм сприймала вона як епохальне соборницьке явище. Крізь специфіку підсовєтської фразеології, обумовленої цензурними обставинами, знаходила письменниця міцне ядро націоналістичних переконань у Хвильового. Сильніше, чіткіше, ніж Донцов відзначила відвагу автора «Вальдшнепів» і його бурхливу революційну вітальність, що переливалася через вінця («Партачі життя», «Нарозтіж вікна»). Ясно було для неї, що Хвильовий не був у підсовєтській Україні одиноким, він був лише найвищим шпилем у тому русі, який здушено терором. У новій воєнній дійсності 1941 року піти далі тими шляхами, на яких ще лишилися сліди свіжої крові замучених — так вона розуміє завдання Похідних Груп ОУН. Вона проти «педагогічного» підходу до українців з-під совєтської окупації, до них треба йти сміливо зі щирою правдою націоналізму, не тільки вчити, а й учитися, спільно творити духову синтезу західних і східних здобутків.
Знаємо, що ця настанова себе виправдала і якщо не дала таких плодючих наслідків, на які рахувалося, то причина тут насамперед у короткотривалості процесу зближення на рідному материку, перерваного хвилями скаженого терору окупантів.
Ідеї, піднесені Телігою, коли вона у вирі воєнних подій повернулася в Україну, були надзвичайно актуальні. З усього обширу завдань вона висувала на перше місце конечність будити в народі свідомість своєї окре-мішності від москалів, замуленої медоточивими фразами про «братерство народів», на місце цього облудного гасла вона висувала ідею «братерства в народі», братерства крові і власної культури.
Ми не сумніваємося в тому, що з академічної точки зору Теліга могла б знайти значні мистецькі вартості у творчості Пушкіна і Блока, але вона усвідомлювала собі, що своїм войовничим імперіалізмом Пушкін і Блок могли сковувати волю українських читачів у їхньому прагненні до державної незалежності. Коли точиться запекла боротьба за духову емансипацію українця, не можна допустити, щоб українець бачив Росію у світлі пушкінської, блоківської чи єсенінської ідеалізації. І тому Теліга голосно промовила: на могилах української культури не повинно бути місця для Пушкінів, Блоків, Єсеніних («Нарозтіж вікна»).
У статті «Партачі життя» Теліга сконцентрувала свою увагу на проблемі громадської відваги широкого народного українського масиву. Справу поставлено руба: героїчна жертва може там повністю окупитися для нації, де є суспільство, складене з індивідів, що посідають елементарні людські гідності: не похваляти суспільного злочину, зважуватися на власну думку, обстоювати своє переконання й тоді, коли це може принести матеріальні чи інші прикрості. Стаття була палким засудженням духу рабської покори, всевладного опортунізму суспільства, серед якого самотньо височіють герої, особливо трагічні, тим, що перебувають у суспільній пустелі, яка не здібна на резонанс для величного.
Щоправда, є в статті й окремі недоліки, навіяні останками донцовщини. В характеристиці становища Шевченка серед української громади Теліга надто перебрала чорних тонів, покладаючися на вістниківського «дослідника Арака». Відчуємо ми й невлучність характеристики Винниченка, постаті, обтяженої багатьма органічними недоліками в політиці та ідейно занепадними творами, але водночас автора визначних творів, а також і мужнього підпільника. Ми не погодимося з підходом Теліги до проблеми жидівства: осуджуючи тісну співпрацю російського жидівства з росіянами в перших десятиліттях совєтської влади, ми з великою симпатією підійдемо до жидівської мужності у здійснюванні власного національно-державного ідеалу, станемо поруч жидів там, де вони змагаються проти комунізму. Але у великій блискучій статті «Партачі життя» — це лише окремі невдачі, які затьмарюються глибиною загальної концепції статті, яка має виняткову актуальність і тепер. Якщо нам на еміграції тепер майже не доводиться зустрічатися з явищем героїзму, то ми знаємо, що він є в Україні, є в совєтських концентраційних таборах; натомість проблема цивільної відваги й зараз в українському під-совєтському суспільстві стоїть дуже гостро; масове, хоч би пасивне підпертя дії окремих сміливців залишається вкрай недостатнє, тоді як «партачі життя», пристосу-ванці-опортуністи й просто моральні потвори-зрадники нації, творять те суспільне болото, в якому тонуть здорові почини відважних.