Альбомна поезія була цілком законним жанром чи, певніше, групою жанрів (від мадригала до епіграми) в епоху класицизму і в епоху романтизму. Коли прийшов так званий «реалізм» XIX сторіччя з його вимогою соціологічної і за всяку ціну суспільно-корисної, навіть наукоподібної літератури, альбомні жанри були вигнані зі справжньої літератури. Вони спустилися в оточення провінційних міщухів, гімназистів і гімназисток. Якщо в нас їх культивували прилюдно Микола Вороний і Василь Пачовський, то це була почасти стилізація літератури минулих епох, а далеко більше — вияв глибокої провінціальності цих авторів.
Олена Теліга вдалася до альбомної поезії не заради стилізації і не через провінціальність. Альбомна поезія була її джерелом тому, що вона давала змогу не називати речей «лобовими» назвами, давала достатні запаси цнотливих алегорій і парафраз. У своєму вживанні ці алегорії й парафрази були зв’язані з атмосферою дівочого будуару або фривольної розмови двох, але цей зв’язок не був органічний і конечний. Альбомну поезію можна було визволити з вузьких меж провінційного флірту й міщанської щоденщини. Це визволення стало поетичною місією Олени Теліги. Вона використала своє джерело зовсім по-новому і на його перетворенні виробила власний голос в українській поезії — може, не дуже великий (її поетичний розвиток обірвався, а не завершився!), але вже свій.
Альбомні поезії пишуться для когось, адресовані комусь. Так і багато поезій Олени Теліги. Уже їхні назви часто — адреса: «Чоловікові», «Мужчинам», «Сучасникам», «Засудженим». В інших адресою стає присвята. Вона в Олени Теліги завжди не випадковий знак пошани, а конкретна адреса. Так присвячені поезії «Без назви», «1933-1939», «Напередодні», «Життя», «Лист».
Це — зовнішнє. Істотніше — внутрішнє. Альбомна поезія — поезія, заснована на низці традиційних симво-лів-алегорій, що розтлумачуються конкретно, в прикладенні до даної особи (чи осіб). Коли ми згадуємо альбом провінційної гімназистки, ми згадуємо, передусім, пару голубків, серце, пробите стрілою, палання серця... Свого часу це був арсенал справжньої, «високої» поезії (Ронсар — Парні). Але потім вони «зносилися», «спрацювалися», «висока» поезія зреклася їх, і вони животіли далі тільки в альбомах провінційної публіки, заштатних «творців» літератури.
І от Олена Теліга відновляє їхні права у «високій» поезії. Поезія її вся побудована на подібних традиційних символах. Особливо часто за ці символи правлять образи вогню й води (моря, ставка, джерела тощо): «Заметемо вогнем любови межі, перейдемо убрід бурхливі води»; «Стільки уст палило і тягло мене вогнем спокус»; «Холодна сила придушила тепле джерело»; «Пристрастей рвучкі потоки її не змиють у годину бурну»; «Пий же бризки, свіжі та іскристі, безіменних, радісних джерел»; «Крізь вогонь межі минулі дні вертаються»; «Життя... розколихалось хвилею припливу»; «Мені здається, мов повінна ріка, моє лице»; «Думки, мов нероздмухані вогні»; «У нас душа — криниця, з якої ви п’єте»; «Крешіть вогонь із кремнів!»; «Душа зім’ята, сліпа, безкрила, сунеться на дно. А ти її лови, тримай, тягни нагору! Греби скоріше — і пливи, пливи!»; «І знов думки і серце у вогні»; «Твоє життя — холодний світлий став»; «Далеко десь горить твоя мета, в тяжких туманах твій похмурий берег»; «В кожнім серці пожежу пригаслу розпалили ви знову — спаливши життя».
Ми подали так багато прикладів, щоб показати, яка сповнена поезія Олени Теліги цих старих, як мало не сама поезія, символів-алегорій! А крім того, є в неї ще інші численні ряди символів: дзвін, що кличе й збуджує; сурма; птах — втілення волі; полин, отрута — втілення гіркоти; каміння, окови, ґрати, тінь і світло, вихор-буря, шлях, оранка й сівба... Поезія Олени Телі-ги сповнена цих поетичних загальників, цих збляклих «поетизмів», гідних, здавалося б, справді альбому провінційної гімназистки. Вони скупчені у віршах Олени Теліги в такій кількості, що, здавалось би, здатні вбити всяку поезію. І коли ці вірші все-таки поетичні, то секрет мусить лежати в тому, як використовуються в них заяложені «поетизми».
Як взагалі в альбомній поезії, вони подаються кожного разу в цілком конкретному застосуванні. На певну, сказати б, адресу. Вони сполучаються з надзвичайно пластичними в своїй конкретності образами, які ще конкретнішими видаються на тлі загальників (і цього вже не знає провінційна альбомщина!): тонкі, рухливі пальці
поетки; деталі літнього пейзажу в поезії «Літо»; серед алегоричних потоків і шляхів — раптом рядки: