Поезію «Сьогодні кожний крок» Олена Теліга присвятила змалюванню настрою сп’янілості від щастя. І от як вона змальовує цей надмір щастя: воно «росте в тісних обіймах рамки закритої душі і рамку цю дере». Закрита душа! Душа в рамці! У поезії «Вірність» наскрізний образ — образ душевної скарбниці, куди складаються скарби, бо там «пристрастей рвучкі потоки її не змиють у годину бурну». Отже, — знову рамка, знову душа на схові, душа в заперті, під замком! І в третій поезії душа ховає «мудрий досвід у скриньці без ключа і дна» («Моя душа»). Чому ж таке самообмеження? Нащо власну душу, власну радість, власні пристрасті замикати і обмежувати? Чи не тому, що
«Лист»
Чи не тому, що поетка — надто пристрасна, надто палка, надто вся віддається, така вбезмеж закохана в пал і гаряч життя? Душа — вічно п’яна життям. Життя — не сіре нидіння, а блиск від стику «ударів і дарів Господніх», спалахи «перехресних барв», екстаза мрій і чинів. «Стільки уст палило і тягло мене вогнем спокус!»
Оргіястичне сп’яніння — так хотіла б Олена Теліга сприймати світ, життя, людей. Пекуча гра. Задивлення в сліпуче сяйво. Хай це буде один день, — але щоб це було неповторне свято. Байдуже що: зустріч, чин, екстаза. Байдуже, що за цим прийде спад і загибель. Хай навіть гаряча смерть, аби гаряча. Тільки не сонність буднів, не плин безграничної сірості. Але що смерть! Жити, тільки жити. Які жалюгідні ті, для кого «захід — завжди тільки захід»! Бо в мить заходу —
Така мрія поетки, мрія її гарячих ночей. Таким хоче вона бачити життя. Ні, не підходить до неї слово: бачити. Таким хоче вона його мати, схопити, загнуздати, скорити, здолати, зігнути, на коліна поставити! І тут з’являються рамки, обрамлюють, обмежують, закривають душу. І не хто-небудь їх накидає, а жадібно прагне їх сама поетка. Вона не стала оспівувати повноту життя, хоч могла б зробити це сильніше, ніж хто інший в українській літературі, бо їй було відкрите те сп’яніння пристрастю й життям, де стирається грань між людиною, твариною і духом, де діє одвічний біос, вищий над кожну окрему особину, окремий живий організм.
Вона стала співачкою інших почуттів, тих, що наказали їй замкнути душу в рамці, тих, що наказали їй сховати в скриньку-скарбницю скарби гарячої душі. Ці почуття — гордість і вірність. Власне, це в неї одне почуття, — тільки в нашій мові нема терміна, щоб його назвати: вірність гордості, вірність з гордості, гордість вірності? Всі ці сполучення слів передають тільки грані почуття: щоб збагнути його цілість — треба читати поезії Олени Теліги:
Так що ж? Ненависть, породжена образою і гордістю? Ні:
Тому і роль жінки — вірність обраному, горда вірність не так з любові, як передусім з гордості! І коли покинуть її, вона збереже вірність — дарма, що Пан «може не повернеться ніколи» («Вірність»).
І тому її найбільша мрія — мати таку безмежну вірність у відповідь:
«Махнуть рукою»
Тому і роль жінки — вірність обраному, горда вірність: коли він іде насмерть — благословити його — і непомітно, крадькома піти його слідами теж на страту («Мужчинам»). Та ж горда вірність і щодо свого народу. Не розніжена ліричність рідної стріхи, не істерія помсти, не автоматизм собачої відданості і звички, а вірність гордості:
«Сучасникам»
Уся поезія Олени Теліги — між цими двома полюсами: повнота життя і — стримування силою гордості і вірності, гордості-вірності. А вершина цього — поезія «Лист», де так виразно, так чітко світ романтичного шалу протиставлений світові рівноваги і спокою, стихія дикого бунту — рамкам, твердим рамкам внутрішньої дисципліни.