Літературний стиль О. Теліги належить до українського класицизму так званої празької поетичної школи (Є. Маланюк, О. Ольжич, Ю. Липа та інші), і саме її вірші незрідка можуть правити за досконалі взірці класичної образності, як-от, наприклад, у вірші «П’ятнадцята весна»:
Йдеться не про безпосередній вплив класицизму О. Ольжича, або ж евентуально — Ю. Липи (див. вірш «Безсмертне» в стилі Липиної «Світлости»), або ще київських неокласиків, а про наскрізну наявність «слова твердого й гострого, без ліричного тремтіння, зате чіткого ясною лінією», що його Микола Зеров вважав за основну ознаку класицизму в поезії; йдеться про образність гранично точну й прозору, що ніколи не набуває найменших рис розпливчастості чи світлотіні, характеристичної для інших літературних стилів:
«Сонячний спогад»
Зрештою, не слід надавати впливові О. Ольжича занадто великої ваги. Фактично наслідки того впливу зводяться до загальнокласичної чіткості та виразності вислову і до окремих стилістично-образних та синтак-тичних деталей — щоправда, подеколи надзвичайно артистичних, як
Очевидно, О. Теліга не відразу досягла класичної мистецької форми поезії. Її творчість довгий час розвивалась і поглиблювалась шляхом поступового усунення тих декламаційно-риторичних шаблонів, які, власне кажучи, є однаково притаманні і посереднім поетам, і посереднім поеткам, а проте, сполучаючися з безперечною формально-технічною вправністю, якоюсь мірою відповідають поширеному уявленню про оту «дамську» поезію. Йдеться тут, суттю, про зовнішнє літературне оздоблення безпосередньо-життєвих мотивів (однаково, чи раціонально-повчальних, а чи емоційно-любовних) — мотивів не естетизованих із середини артистизмом поетичної образності, а лише припасованих до традиційної образної мови, і тому засадничо прозаїчних. Літературна спадщина О. Теліги незрідка подає ті самі мотиви — той самий світоглядовий «зміст» — в кількох варіантах, мистецьки різновартісних через більший або менший ступінь образної своєрідності та досконалості. Порівняйте, наприклад, ще сповнене повчальними прозаїзмами «Життя», присвячене В. Куриленкові («Зловіщий брязкіт, днів, що б’ються на кавалки...»), з теж більш-менш повчальним, проте вже причетним до класичної образності диптихом «Напередодні» (присвяченим Олегові Ш.), де спільний обом сонетам диптиху образ «схилились айстри на овальний стіл» ретроспективно стверджує у фіналі композиційну єдність цілого твору:
Так само доцільно зіставити поезії «Неповторне свято» («Гарячий день — і враз достигне жито...»), з одного боку, а з другого — «Махнуть рукою! Розіллять вино!..», що в них та сама тема героїчного пориву, як найвищої екстатичної вартості, трактується, в першому випадку — декламаційно-повчально, а в другому — образно й патетично, з класично заокругленим закінченням:
Ніхто не заперечуватиме, що широко відомий «Поворот» («Це буде так: в осінній день прозорий...») містить чимало зовнішньо заримованих раціональних прозаїзмів (наприклад: «І те, що мрією було роками, Все обернеться в дійсність і можливість»), ба навіть справжніх шаблонів («Нетреба смутку! Зберемось відразу, Щоб далі йти — дорогою одною»), а «Лист» (присвячений Л. Мо-сендзові) рясніє невиправданими і в цьому контексті непереконливими — бо не узгодженими з композицією цілого твору — пошуками якнайефективніших образів («Рудим конем летить за небосхил Моя душа в червоній амазонці»), або ж вельми виразистих — проте, суттю, будованих на словесній грі — антитез: