А проте, і в «Повороті» є строфи класично-досконалі своєю образно-синтактичною структурою, чіткістю та суцільністю глибокого вислову:
А в «Листі» — довго згаданий і почасти затемнений орнаментальними мотивами середніх строф основний образ з тим енергійнішою виразністю розкривається нарешті у фіналі вірша:
Приблизно однакову тему маємо також у вірші «Чоловікові» («Не цвітуть на вікні герані...») — формально, мабуть, цілком коректному, а проте холоднувато-розсудливому — і у «Вечерній пісні», в отій геніальній синтезі любовної та героїчної лірики — синтезі, що є унікальною не лише в нашому, а й у цілому європейському письменстві своєю музичністю, образністю, композицією і емоційною наснагою. Неповторним є цей твір і в поетичній творчості самої Олени Теліги, де він стоїть зовсім окремо і щодо свого рафіновано-елегантного (а разом з тим такого прецизного й невимушеного) ритму, і щодо енергійного лаконізму дикції:
і щодо парадоксально-гіперболічної патетики центрального образу:
і щодо віртуозно впорядкованого наростання емоцій, що закінчується немовби мажорним акордом:
Залишки риторичної декламації найгостріше даються взнаки в любовній ліриці, бо саме цей поетичний жанр найменш надається до програмового трактування і найбільш вимагає присмаку індивідуальної своєрідності. Тому інтимні вірші О. Теліги незрідка справляють враження поезії надто раціонально запланованої і надто прозаїчно (попри надмір і різноманітність експресивних ефектів) висловленої. В таких віршах, як-от «Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом...», «Гострі очі розкриті в морок...», «Мужчинам» («Не зірвуться слова гартовані, як криця...») — основна недосконалість полягає, мабуть, не в чому іншому, як у занадто рівномірному стилістичному оформленні всіх частин вірша, так що безперечний класицизм стилістики лишається позбавленим відповідної класичної композиції, а через це й цілий твір подеколи звучить дещо механічно та «роблено»; бо ж рівномірність (а зокрема — рівномірна навантаженість формальними оздобами, як це, приміром, систематично практикується в бароковому стилі) — це ніяк не класична пропорційність внутрішнього ритму. От тому в Олени Теліги окремі строфи вірша незрідка є кращі за їх сукупність. Проте, в інших і, гадаємо, зріліших — інтимних поезіях ліричне наростання теми саме вже утворює певну композицію і тим самим немов просвітлює зсередини традиційну образність; так, наприклад, у відомому вірші «Я руці, що била — не пробачу», або ж у «Літі» («Топчуть ноги радісно і струнко...»), з його суто класичною взаємодією паралелізмів та антитез у фіналі:
Любовна тематика О. Теліги в жадному разі не є тим «оргіястичним сп’янінням пристрастю», що його славлять наші матеріалісти та плюралісти, де, мовляв, стирається грань між людиною, твариною і духом, і де «діє одвічний біос, вищий за кожну окрему особину, окремий живий організм». Ні, кохання в поезії О. Теліги (це не знищення індивіда через поглинання духа біологічною матерією з її тваринними інстинктами, а навпаки — піднесення індивіда до метафізичої межі земного життя, до того божественного первня, який вбачає в Еросі філософія Платона, до спозирання феноменального буття sub specie aeternitatis — під поглядом вічності: