«Подорожній»
Тому й саме кохання так легко й природньо сполучається в поезії О. Теліги з прагненням героїки:
«Сонячний спогад»
Тому й трагічне в коханні сприймається поеткою в космічному плані і спонукає до протиставлення духового ідеалу «реальним» життєвим вартостям:
«Ніч була розбурхана і тьмяна...»
В жанровому відношенні поезія О. Теліги є виключно й безвинятково лірична; авторка скрізь виступає в першій особі, без найменшої спроби перетворення її на епічну третю особу або на драматизований діалог. Через оцю, сказати б, щиру об’єктивність викладу багата ідейно-емоційна тематика О. Теліги, її філософічна глибина, вкупі з шляхетною елегантністю та артистичною витонченістю почуттів, особливо виразно сприймаються, немов безпосередня поетична еманація ідейно-емоційного багатства, духового аристократизму і естетичної височини українського націоналістичного світогляду, що відбився в творчості поетки, може, й не глибше, проте безпосередніше й наочніше, ніж, приміром, у Є. Маланюка або О. Ольжича. Постать Олени Теліги — живе ствердження, а її твори — довічне ствердження інтелектуальної, душевної і духовної гідності так званого «вістниківства» і цілого націоналістичного руху 30-х років, бо це дух від його духу і плоть від його плоті. «Пізнаєте їх по плодах їх», — каже Євангелія; і небагато є епох, що зарепрезентували себе й запечатли-лись в історії української духовності такими блискучими витворами, як поезія Олени Теліги, О. Ольжича, Є. Маланюка.
З цього погляду особливої цікавості набирає єдиний белетристичний твір О. Теліги — її майстерно складена автобіографічна новела «Або — або», що в ній, на тлі неприсолодженого і неперекрученого ніякими політичними тенденціями правдивого опису підсовєтського службового побуту (початку 20-х років), оповідається про ті переживання майбутньої письменниці, які склали в дальшому основу та зерно її безкомпромісової моралі й героїчної творчості. Сутичка з совєтським хамством на все життя залишила в свідомості п’ятнадцятилітньої дівчини непереможне прагнення, «щоб в душах нашого народу жило не голосне чавкання на ворога — лише глибока непримирима і творча ненависть до нього» (О. Теліга. «Прапори духа»).
Звичайно ж, ми не схильні перебільшувати ідеологічну вагу того — зрештою, не надто визначного в житті письменниці — біографічного епізоду. Він, щонайбільше, відіграв роль каталізатора, прискоривши й увиразнивши ідейні мотиви, почерпнуті, очевидна річ, у поетичній спадщині Лесі Українки — лише загострені й доведені до свого логічного завершення в тезі, «що лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісовості, аж до смерті, можна впливати на душу свого оточення так, щоб воно із суцільної маси лакеїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв» (О. Теліга. «Партачі життя»).
Оця беззастережна саможертовність — аж до смерті — лягла в основу і героїчної поезії героїчного чину О. Телі-ги і зробила з неї національну героїню нашої доби. Ми з великим духовним напруженням шукаємо втілення жіночого героїзму навіть у чисто літературних образах — навіть у таких дискусійних (бо складених двозначною езопівською мовою підсовєтського концтабору і ускладнених очевидним прагненням абиякої мінімальної асекурації), як Аглая М. Хвильового і Марина М. Куліша. Наскільки ж величніша, чистіша і безпосередньо дієвіша є реальна постать письменниці-націона-лістки — нашої найбільшої поетки після Лесі Українки — що її саможертовний героїзм є поза всякою інтерпретацією та дискусією, бо він сам промовляє до нас своїми просякненими героїчним ідеалізмом ділами й творами.