Вірші Олени Теліги не блищать формальними несподіванками. Вони не лоскочуть літературне піднебіння сноба. Вони не дають жодних (дійсних чи вигаданих) стилістичних сенсацій. І вони не приносять тематичної революції. Ані читач, ані інший критик не мають в них «за що чепитися»: поезії О. Теліги, як жадні інші, при всій їх позірній «скромності» вимагають співтворчого напруження. В них треба справді «вчитатися», увійти в світ поетки, зануритися в нього і почати жити за законами того світу. Це — трудно, розуміється, але іншого виходу немає для читача. Залишається, отже (і так, на жаль, буде ще довго) вибирання з її поезій віршів на два-три вияви нашого громадянського життя (академії, імпрези), слизгання по поверхні її слів, заспокоєння біографічних зацікавлень, може, пара принагідних цитат (як то було зі злощасною «жорстокою вовчицею» Ольжича). От, хіба, і все.
Розуміється, тут доля поезій О. Теліги поділяє загальну долю нашої літератури, зокрема долю творів більшості її колег, навіть тих, що їхні твори, здавалося б, мусили автоматично звернути увагу загалу.
В роках 30-х, наприклад, в нашій жіночій поезії (та і не лише жіночій) трапилася певна революція. Її перепровадила перша ж збірка Оксани Лятуринської і довершила друга, вже за часів цієї війни. Якщо тематично Лятуринська виходила від Дарагана і, може, Стефановича, а лексично ґрунтувалася на мовно-тематичних здобутках великої нашої стилістки-піонера Катрі Гриневи-чевої, то треба признати, що оформила і розвинула це все О. Лятуринська цілком самостійно і цілком оригінально: Княжа доба в її поезіях знайшла свій вповні адекватний вияв. Те, що нашкіцував Ю. Дараган, доримувала і домалювала вона. Наводимо приклад О. Лятуринської, щоб пластичніше представити, що ми розуміємо під «революцією» в літературі.
В світлі сказаного ясно, що літературним реформатором О. Теліга не була. Коли йдеться про її поезії, то історик літератури ствердив би ось що: тематика О. Теліги появила дальший відхід від традиційної у нас лінії жіночої лірики, виявила тим самим дальшу еволюцію її. І хоч тут треба б згадати імена Марійки Підгірян-ки та Наталії Холодної, як певні етапи цієї еволюції, то зараз же мусимо додати ще одне, неспівмірно велике ім’я, а саме ім’я Лесі Українки.
Олена Теліга була б дуже здивована таким зіставленням. І все ж, тема: Олена Теліга і Леся Українка (поетка) в майбутньому не звучатиме так парадоксально, як звучить, може, нині. Підкреслюємо: не в площині лише літератури. Тут ідеться про психологічну спорідненість і — саме тому — про сильну тональність у поезіях обох.
До імені Лесі Українки занадто міцно пристало знане окреслення І. Франка («єдиний мужчина» і т. д.), що на останні часи, завдяки постійному повторюванню, звульгаризувалася і, головне, стало майже безвідповідальним: воно як би звільняє нас від дальшого думання на цю тему. «Мужність» Лесі Українки — так! Але, ця мужність все ж має характер жіночий (було б дивно, коли б було інакше), і це» власне, і надає тій мужності особливого чару і... скомплікованости. Не так просто є з тим «єдиним мужчиною», як видається завше схильним до спрощувань землякам.
Тема ця, як і тема: Леся Українка — Олена Теліга — це справа не близького ще майбутнього, і не тут їй місце. Тут лише вистачить сказати, що той, хто уважно вчитувався в поезії Олени Теліги («Арідний край нам буде чужиною», «Я руці, що била, не пробачу», «Тільки серце — збуджений орел», «Іти крізь всі зневаги — так, як я умію», «Тільки тим дана перемога, хто й у болю сміятися міг» і багато, багато інших), зрозуміє, про що тут іде мова.
ми ще залишаємося, сказати б, у «сфері» Лесі Українки (хоч «атмосфера» уже не та), то в інших речах, образах та інтонаціях Олени Теліги ми явно відчуваємо еволюційний перехід поетки до іншого, повнішого і дальшого. Це — з того ж міцного кореня, але зовсім інше дерево.
(«Літо»)
Тут жіночість Лесиної «мужності», не тратячи цієї «мужності», розкривається явніше, розцвітає повнішим цвітом свого жіночого чару. Те саме — ще яскравіше — у «Вірності», одному з ліричних шедеврів Олени Теліги: