Поезію Олени Теліги разом з творчістю інших пражан заведено вважати поезією чину, і на те є підстави. Та не лише в поезії, але й у публіцистиці Олена Теліга як послідовниця Д. Донцова неодноразово звертається до проблематики чину, зокрема в статтях «Книжка — духовна зброя», «Партачі життя (До проблеми цивільної відваги)».
Концепція чину передбачає виховання нової героїчної особистості, українця за національністю. Як стверджує авторка у статті «Партачі життя», українська історія знала поодиноких героїв, однак темна маса, що становила оточення, перетворювала їхні ідеї на абсурд. Найбільш звитяжні герої видаються лицарями абсурду і все — через так званих партачів життя, які роблять перешкоди на шляху до творення нації, «не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже... збудовані підвалини, навіть розуміючи їх цінність» [12, 139]. Героїзм у теорії Теліги неможливий без культу цивільної відваги. Саме її і не мають «партачі життя». Цивільна відвага полягає у вмінні сказати «ні», коли від людини вимагають речей, які зачіпають її гідність і переконання, окрім того, це вміння казати гірку правду, а також допомагати іншим, ризикуючи собою. Одне слово, Теліга формує кодекс честі Нової людини та окреслює обов’язки митців перед нацією. Взірці для наслідування вона обирає переважно з царини літератури (окрім Міхновського, Донцова), серед них Олена Пчілка, яка «перекладала підручники своїх дітей на українську мову і сама вчила їх, в той час, коли всі найбільші українські патріоти користалися російською школою» і яка «дала нації» Лесю Українку, що була екзотичним звірем «на мертвому полі тодішнього «свійського» народництва і сірого позитивізму» [12, 145]. Інвективні мотиви, які звучать у Теліги стосовно народництва, хоч як дивно, того ж таки народницького штибу. Та й у виборі літературного канону письменниця не далеко відходить від народницької традиції: все ті ж Шевченко, Франко та інші, плюс з нового пантеону — Д. Донцов.
Концепція чину визначає і розуміння функції слова. Як зазначала Надія Миронець [9, 387], помилково вважається, що рядки з вірша Теліги: «Не треба слів. Хай буде тільки діло. Його роби — спокійний і суворий» — відображають ледве не життєве і літературне кредо авторки. Але річ у тім, що в однойменному вірші поет-ка не погоджується з наведеними вище словами. Вона подає їх як цитату, слова опонента, з якими полемізує. Відомо, що цей вірш написано під враженням від статті В. Стерницького «Стиль нового покоління» [9, 387], в якій ідеться про те, що нове покоління не має слів, щоб висловити все те, що воно пережило, а тому невисловле-не має ожити в ділах. Для ліричної героїні Олени Теліги є неприйнятним заклик «душі не плутати у горіння тіла», «ховати біль»: «Але для мене — у святім союзі душа і тіло, щастя з гострим болем» [12, 28]. Телізі вдається органічно поєднати героїку і кохання, її поезія — така собі «ніжність у силі» [8, 177]. Разом з тим, як відзначив М. Ільницький, її поезія дуже жіноча у спонтанності почувань, граційності, легкого кокетства [4, 40].
Письменниця присвячує окрему трохи декларативну статтю «До проблеми стилю» темі формування нового стилю мистецтва і стилю життя, які мали б максимально відповідати вимогам часу. На жаль, досить складно зрозуміти із загальних фраз, позначених полум’яною риторикою і метафорикою, в чому ж таки, за Телігою, суть нового стилю. Зрозуміло лише, що в цьому стилі переходової доби має бути «щось від буряної ночі, з диким розкотом грому, з блискавицями, що нагло освітлюють все довкола, ясніше як день» [12, 124]. Цей стиль повинен бути синтетичним, однак таке означення синтетичності читачеві не просто збагнути: синтетичний стиль «стинає криваві зиґзаґи, викликані шаленим темпом нашого життя, і збирає розкидані факти в одну чітку лінію від минулого до майбутнього» [12, 125]. Ті митці, які зуміли «схопити» цей стиль, є справжніми, інші ж — «імітатори». Що ж до нового мистецтва в цілому, то його завданням є «віднайдення не розплесканої пересічності, а правдивих глибин і висот української духовості і створення для них стрункої і незнищимої форми» [12, 162], що це за форма, авторка не уточнює. Втім, важливішим, як випливає зі статті «Прапори духа», є «велике і прекрасне» завдання мистецтва: виховувати «лише сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, творити і умирати для своєї батьківщини» [12, 163]. У статті «Нарозтіж вікна!» О. Теліга у дусі Д. Донцова стверджує, що великий стиль правдивого мистецтва — це «романтика нації, романтика змагань, романтика життя» [12, 165]. Лише романтика підіймає людей до боротьби, робить їх сміливими, наповнює їх творчим натхненням, знищує сірість повсякдення, власне, вона є рушієм історичних змін.