Коли у вашій мандрівці побачите квітку край дороги і захочете її зірвати — то зірвіть. Але, — проходячи мимо, не зупиняючися, зараз наздоганяючи свій відділ.
Не треба бути занадто скромним, бо це прикмета для тих, хто стоїть в рядах, а не на чолі їх.
Ніхто не може бути рівночасно вождем і скромною фіалкою, —
пише Кассой. Отже, кожний мусить вибирати: або бути скромною фіалкою, яку всі будуть обдаровувати ніжною симпатією, або тим, кого чекає обурення чи захоплення.
Той, хто хоче бути провідником, безперечно мусить гострити свій інтелект, але ні в якому разі не ціною зречення всіх своїх фантазій і поривів, до яких дехто з нашої сучасної молоді ставиться чомусь з погордою, як до порожніх слів, зараховуючи її до безплідної романтики. Ні, мусимо вперто пам’ятати, що кожне діло, створене розумом, може бути лише дуже добрим; створене ж з фантазією, героїчним поривом чи з гумором — може бути геніальним.
Від Іспанії, — писав Унамуно, — відлетів дух гумору, так тісно пов’язаний з духом героїзму. Всі стали страшенно поважні, поважні аж до глупоти. Вони навчають поважно, проповідують поважно, брешуть поважно, працюють, бавляться і навіть сміються поважно.
І це тому, пояснює Донцов, що відлетів від них дух донкіхотського героїзму, відлетів і дух гумору трагічного лицаря.
Унамуно писав ці рядки ще кілька літ тому. Тепер вони вже не актуальні на його батьківщині. Дух донкіхотського героїзму пекучим полум’ям вибухнув в душах його земляків.
Але які ж актуальні є ще слова Унамуно у нас! Як потребує цього неминучого полум’я душа нашого покоління.
Партачі життя
Відвага і мужність. Може, ніколи ще в жодній добі і не повторювали ми так часто ці вирази, як повторюємо їх тепер. На високий п’єдестал ставимо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм віршем і прозою безліч друкованих сторінок і влаштовуємо на їхню честь щороку десятки академій. Творимо культ героїзму, культ тих людей, що не побоялися віддати своє життя зі зброєю в руках під час зриву, в повній нервового напруження підпільній праці, чи, як Великий Шевченко, у боротьбі цілого свого життя проти московської влади з небезпечними вибухами-бомбами в руках — своїми динамічними творами.
Академії, ювілеї на честь наших героїв — так, і це все потрібно. Може, не так буденно часто, але все ж потрібно. Бо чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’яснююче світло від цього символу — тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоб у найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їхній величний зріст.
Але поза масами, що лише здалеку дивляться на недосяжні взірці, маємо ми цілі ряди людей, які можуть безпосередньо стикатися з ними або їхніми чинами та творчістю, і тому мають власне це важне і відповідальне завдання: насвітлювати яскраво і правдиво ці постаті, і перебираючи від них їхні думки і ідеї — закріплювати їх в житті і в масі.
Та звичайно ті, що стоять тут же у підніжжі небосяжної вежі, або ще ліпше — вигідно лежать коло неї, ніколи не в стані побачити її найвищого шпиля. Для цього вони мусять не лише випростуватися і підняти догори голови, а часом і зійти на якесь підвищення. Так, для того, щоб вміти бачити справжнє обличчя велетнів, людям, що можуть стикатися з ними, — треба бодай трохи піднятися до їхнього рівня і мати в собі хоч щось з їх відваги. Бо недаремно сказав Т. Карляйль в своїх нарисах «Герої і героїчне в історії», що
...потрібний не лише герой, а й світ вартий його, який не виглядав би як одна суцільна маса лакеїв. У протилежному випадку, герої перейдуть для світу, а що найважні-ше — і для нації — майже безслідно.
Ці слова великого англійця є для нас завжди актуальними. Бо ніде, як у нас, не було стільки поодиноких героїв, найсміливіші вчинки яких зависали в повітрі, бо довкола стояла суцільна маса лакеїв, яка кидалася помагати не їм, а «правдивим панам» в знаках наведення. Маса, яка не могла їх зрозуміти, і сміливі вчинки яких видавалися цій масі не героїчними, а дикими і безглуздими, нечемними і небезпечними. Бо лакей, по словах того ж Карляйля, не пізнає правдивого героя, хоч і дивиться на нього. Це ж цілком ясно. З професійною прецизністю він правильно оцінить його класове походження і маєтковий стан, зауважить непоголене обличчя, стоптані черевики чи навіть відірваний вішак, але ніколи не зуміє побачити якоїсь риси винятковості, яка перекреслює всі ці дрібниці, і ніколи не зуміє, стою-чи коло нього, побачити його головокружної височини.