Так само кожний акт цивільної відваги Олени Пчіл-ки відразу ж викликав протиакцію. Чикаленко радив цій людині, що мала виняткове відчуття потреб нації, далеко глибше і правильніше, як він сам, кинути займатися цими питаннями, сидіти тихо і видавати журнал мод і вишивок. «Поступова» молодь бойкотувала її часопис за жидофобство. Софія ж Русова написала в своєму спомині про неї чесно і одверто:
Ми недооцінювали тих рис прямолінійного її думання. Нас вражала різкість її доган і неприхильне поведения з усіма, кого вона вважала не досить націоналістичних переконань. Ми її вважали шовіністкою в найбільшім значенні цього слова.
Але суд історії, історії страждань українського народу, виявив правдиву рацію її «шовінізму», її впертої прямолінійності. Неправильні всі наші мрії та надії на міжнародні зв’язки. Ось перед нами український нарід в абсолютній самоті душиться під московським настирливим знущанням, гине в ім’я ідеалу московської культури. Правду каже Донцов — в історії воюючого українства займе постать Олени Пчілки одне з найперших місць.
Приблизно так само більшість сучасників ставилася ідо геніальної дочки Олени Пчілки — Лесі Українки. Королів Старий в своєму спогаді про неї, друкованому у «Краківських вістях» цього року, згадує, як чужа вона була всім і яким незрозумілим був її шлях. Вона їм не подобалася. Негарна, зле вдягнена, без смаку, і з дивними ідеями: в той час, коли всі хотіли лише трохи освіти для народу, вона висловлювала таку жіночу химерну примху — боротьба за цей нарід і його цілковите визволення.
Але оскільки Софія Русова при кінці життя зрозуміла все творче, що колись недооцінювала в Олени Пчіл-ки, то Королів Старий не зрозумів Лесі Українки й досі, кажучи, що вона, цей символ безкомпромісової збройної боротьби за повне життя націй і людини, — лише заперечила старі шляхи, але не вказала нових.
В той спосіб приймала наша еліта поступовання і творчість відважних одиниць. Річ зрозуміла, що навіть таке відношення оточення не могло стримати ці одиниці від впертого формування життя і мистецтва на свій спосіб. Бо це ж вони робили в протилежність партачам не для нагород і оплесків юрби, лише з глибокої духової потреби. Але оскільки зрозуміння оточення, головним чином його найвищої верстви, не було необхідним для духового зросту і творчості тих одиниць, то воно було безумовно необхідним для того, щоб вся та творчість, весь цей новий, глибокий світогляд міг бути поширеним серед мас.
Люди з найближчого оточення, це ж були ті, які могли запалювати тисячі свічок від великого вогню, біля якого вони стояли, і освітлювати тими свічками всі закутки... Могли черпати свіжу воду з самого джерела і давати її пити тим, що стояли далі, а вони не раз старалися всіма силами гасити той вогонь та засипати джерело і тоді змагалися так завзято, що і їм можна було б сказати те, що сказав Данилишин українцям-селянам, коли вони по довгому цькуванню схопили своїх героїв.
Як будете так воювати, не бачити вам України ніколи.
Але в той час, коли правдивих пророків наше громадянство цькувало на всі боки, то воно ж не раз найбільшою підтримкою оточувало пророків фальшивих, приймаючи, як нову євангелію, кожну шкідливу дурницю, що від них походила.
Олена Пчілка, Леся Українка, Стефаник, врешті Донцов змагалися всіма своїми силами і талантом, аби створити новий тип українця. Вони закликали до чесності супроти своєї нації і своїх товаришів — закликали до боротьби і змагання, до великих пристрастей і почувань. Вони закликали так, що в найдальших закутинах вже починали чути і розуміти. Лише найближче оточення лишалося майже глухе. І тоді з’явився Великий Партач, незрівнянний деструктивний талант, майстер свого цеху — Володимир Винниченко. Великий партач життя, політики, і передусім душ нашої молоді, почав кидати в юрбу свої нові думки, які ця юрба легко приймала, як легшим є до прийняття примітивному смаку фальшивий діамант, аніж дорогоцінний перл, як приємнішим циганський романс, ніж музика Бетховена.
У творця нового життя — великі пристрасті і почування, за які варто віддати життя. У Великого Партача— теж; пристрасті, лише дрібні й егоїстичні, за які не треба віддавати ні життя, ні свободи.
У творця життя — боротьба і змагання за все, отже, і за хліб щоденний; у Винниченка — сонячна машина, яка дбає про той хліб, замість людини, дозволяючи цій людині цілі дні дивитися в стелю, або віддаватися своїм пристрастям.