Боже мій, та це ж мусів бути рай, шляхетне співжиття народів, з яких кожний мав би право по своїй волі розбудовувати всі свої цінності, кожний мав бути рівним у великій дружній родині народів СССР, де навіть найменші і найбільш замурзані діти не мали б ніколи діставати від більших братів штурханців, лише братерські поцілунки та червоні цукерки. Бо так голосило гасло!
Отже, українці, як і інші народи СССР, запаморочені вже попередньою отрутою, мусіли прийняти і це божевілля. У тяжкому наркотичному дурмані декому справді почала ввижатися вільна квітуча Україна. Відвічний ворог обертався в приятеля, револьвер в його руці розпливався, робився непомітним, а стиснутий кулак видавався одвертою братерською долонею... І тоді брати з Москви і брати Бронштейни приходили і оббирали братів-українців до нитки. А найголовніше, оббирали завдяки медовому гаслу так, що й самим українцям це не сміло видаватися грабунком, лише ласкавим прийняттям подарунків від населення квітучої України, яка сама в подяку не діставала нічого, крім терору й голоду!
Це стало ясне й тим, що колись найбільше вірили. Тяжким зусиллям вирвалися з липкої сітки ворожих гасел кілька найліпших синів України. Вони твердо зрозуміли, що не може бути жодного братерства між споконвічно собі ворожими народами, лише єдине, нерозривне братерство крові, братерство в народі. Вони зрозуміли, що лише таке братерство поможе відіпхнути чужу й ворожу ідею інтернаціоналізму і спертися на зроджений з глибини народу націоналістичний світогляд.
«Компартія стала собірателем руских земель», — твердо вирішив і сказав всій Україні бувший комуніст Микола Хвильовий устами свого героя Карамазова. І від цього рішення він прийшов до другого: його батьківщину може врятувати лише український націоналізм, лише братерство крові.
Він, Хвильовий, так добре пізнав своїх «братів» з компартії, що не чекав, доки вони пустять кулю в нього зі своєї кохаючої руки за це рішення, а пустив її собі сам в чоло, яке воліло схилитися перед смертю з Божим судом, але не перед ворожими, розшифрованими гаслами.
Зате кулі з того револьвера не обминули його правдивих братів по крові — Влизька, Фальківського і сотні інших, які насмілилися виступити проти штучного братерства народів, во ім’я великого незнищимого братерства в народі, братерства крові. Ці стріли, які поцілили в саме серце України, що знов починало підозріло міцно битися, були сигналом для цілковитого розпере-зання червоної Москви. Починається новий період, неповторний в своїй нахабності.
Червона Москва, цей ніби рівний нам братерський нарід, починає творити культ московської душі, культ колишніх царських героїв, яких ще недавно обпльовувала. Вона, захлинаючись від захоплення, говорить і пише про царя Петра, про старого Суворова, що бився в обороні царської Москви, про сотні інших, не совєт-ських, а московських героїв, і в той же час безоглядно вивозить і вистрілює всіх тих, хто хоче заховати свою українську душу і пам’ятає своїх українців-борців.
І — дивна річ — цей період, період найбільшого терору червоної Москви, знайшов признання у багатьох представників білої Москви — емігрантів. Відізвалося віковічне братерство в народі. Московські емігранти у всіх закутках землі радісно спостерігали це знущання, хай червоної, але все ж Москви, над віковічним своїм ворогом — Україною. Таким незнищимим є те братерство крові! Воно ж змушувало цих емігрантів-москалів радіти, коли Бессарабія входила до СССР, признавати йому бази в Дарданелах, бо відчувало, що це піде Москві, хай і червоній, але Москві! Це нам, всім українцям, відкрило очі раз назавжди. Всі побачили, що жодного інтернаціоналізму нема й не буде. Отже, можна лише служити якійсь нації, або чужій московській, або своїй — Україні.
І коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер понад усе мусимо відчувати нерозривний зв’язок крові — братерство в народі.
Не солодкі, нездійснювані обітниці, а суворе підпорядкування себе безсмертним і невмолимим вимогам нації — дозволить їй стати перед світом у весь свій потужний зріст!
Прапори духу
Зрушилося з місця і починає валитися все. Валиться старий світ, падають мури міст і зотлілими ганчірками засипають ненависні червоні прапори. А разом з ними розсипаються усі ворожі нам закони і чужі, накинуті нам форми, над якими ті прапори маяли. Все нове, все інше! Брами єдині, що донедавна були відчинені, назавжди завалені тяжким камінням власних розбитих мурів. Тими дорогами, до яких вони проводили, вже слава Богу, не йти нам ніколи. Слава Богу, бо всі ті шляхи, скільки їх було, провадили до одного Риму, до темної прірви, виритої ворожою московською рукою, на дно якої мала впасти українська нація. І, що найстрашніше — спадаючи, покалічити і забруднити до невпізнання своє духове обличчя.