Але від подиху буревійного вітру тріснули, розчинилися інші брами і хвіртки, що стільки літ були замкнені на сто замків, за нарушення яких завжди чекало одне й те саме: куля в чоло чи мандрівка в небажану далечінь. Та ось тепер багато з тих заборонених дверей відчиняється і закликає на нові, інші шляхи. Та, як це не дивно, знову перед кожним ходом чекає на нас небезпека. Небезпека вже не у вигляді чужої кулі чи ворожої руки, яка відштовхне тебе у закуток, далекий від твоєї мети, — лише велика небезпека від власного фальшивого кроку, який у мить розгубленості може скерувати на шлях інший, але теж чужий і ворожий для нашої нації.
Бо річ зрозуміла, що найлегше можна дістатися на ті нові дороги, які найближче лежать від старих. На дороги, де не треба зупинятися перед брамою, а можна ввійти відразу, зі всіма старими речами, лише поміченими новими, жовто-блакитними нитками. І зі старою азіатською, тріскучою зброєю, перебраною з рук Москви, лише скерованою тепер проти неї самої. Але тим шляхом ми дійдемо туди ж, звідки вийшли. Треба за всяку ціну обминати ті широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духа і яка веде на широкий шлях відродження нашої нації.
Так, увійти до неї нелегко. Перед нею треба обов’язково затриматися і скинути все, чим обдарувала нас московська рука. Перед нею треба віднайти, одягнути свій власний, не з московського плеча одяг і взяти в руки свою, зовсім іншу міцну і шляхетну зброю. Але не жаліймо того, що нам треба буде скинути! Ми не сміємо мати в жодній ділянці духової творчості нічого, що б нам нагадувало підозрілі речі совєтського виробу. Бо це ж були будинки, які розліталися ще перед тим, як були добудовані. Одяг, де рукави були різної довжини, жіночі торбинки зі замками, які тріщали, як найбільші гармати. Все це була чужа бездарна творчість, яку накинула нам чужа рука не лише на щоденне життя, а — що далеко страшніше — і в мистецтво, і яку ми мусимо за всяку ціну відкинути якнайскорше. Бо завдання нашого мистецтва — віднайдення не розплесканої пересічності, а правдивих глибин і висот української духовості і створення для них стрункої і незнищимої форми, яка б не нагадувала будинку, що може кожної хвилини завалитися.
Для цього треба обминати все, чим останні роки мусіла жити українська творчість під совєтами. Треба собі виразно усвідомити, що українське мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише аґіткою, хоча б і зверненою тепер проти нашого найбільшого ворога — Москви. Наше мистецтво не сміє користатися цими дешевими, оклепаними трафаретами, які залишила йому в спадщину настирлива Москва. Українське мистецтво не сміє бути тією м’якою, але «передовою» жінкою з творів Хвильового, що замість царського портрета вішає на те саме місце в тій самій рамі портрет Троцького, а пізніше — Сталіна. Ні, воно мусить нарізні цінності визначати і різні місця.
Воно мусить завжди пам’ятати, що навіть найбільш блискуча агітаційна промова, виголошена промовцем перед масами, може не мати ніякої цінності як літературний твір, що найбільш пекучі справи нашого життя, подані в їх сухій формі, належать до хроніки, а не до мистецтва. А найяскравіший плакат є лише плакатом, а не образом.
Українське мистецтво мусить собі яскраво усвідомити, що є багато речей і справ, потрібних нашій нації, але якими має займатися наука, пропаґанда, навіть поліція, але ні в якому разі мистецтво. Бо українське націоналістичне мистецтво, зокрема література, не є безплідним мистецтвом, але в кожному разі також не приземною московською аґіткою, виверненою лише на другий бік. Завданням українського націоналістичного мистецтва є виведення всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації, як це робило мистецтво, накинуте нам згори.
Воно має відшукати всі ці великі почування, які намагався різними способами знищити наш ворог. Воно має дбати, щоб в душах нашого народу жило не голосне гавкання на ворога, — лише глибока, непримирима і творча ненависть до нього. І не солодка розчуленість над самими собою, а велика й мужня любов до своєї нації, до свого минулого, до свого народу і до всього великого і шляхетного, передусім до своїх героїв, яких так довго переслідував і замовчував ворог.