Українське мистецтво має підхопити і піднести високо прапори тих героїв, прапори найліпшого вияву нашої національної духовості. Бо це мистецтво має велике і прекрасне завдання: виховувати не держиморд царської Москви і не тріскучих політруків большевицької Москви, лише сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, творити і умирати для своєї батьківщини.
Розсипаються мури
Кілька літ тому, коли в кіно йшов якийсь фільм, повний боротьби, героїзму і катастроф, нервові люди жахалися й здригалися, а юнаки з захопленням дивилися на нього, як на цікаву, але неправдоподібну байку. А на екрані люди змагалися, йшли вперед, здобували міста, рятували в братерській самопосвяті своїх товаришів та йшли насмерть в ім’я своєї найбільшої любові, любові до батьківщини.
Та ось кінчався фільм, запалювалося світло і сотні глядачів розходилися по своїх затишних домах, з усмішкою згадуючи хвилювання і запевняючи себе та інших, що все було неправдоподібним, що катастрофи і геройство — все це було лише фантазією режисера, правдиве ж життя — просте та спокійне і просто та спокійно треба його пережити.
Але прийшов час і перед нашими очима закрутився фільм, якого не вгадала б уява найбільш сміливого режисера. Дороги, по яких донедавна помалу ще проходжувалися повільні пішоходи або довгими годинами їхали з одного містечка до другого сонні вози, задудніли, загомоніли новим, твердим і переможним життям, — життям боротьби й наступу.
Мов несамовиті постаті, живцем видрані з якоїсь фантастичної повісті, по наших шосах летять люди в одностроях, божевільними мотоциклами і крилатими автами. Казковими довжелезними драконами тягнуться сірі тягарові колони і грізними містичними потворами наступають тяжкі танки. Наступають, щоб підбити і знищити ворожий собі світ, що на наших очах хитається і падає так, як падали не раз тяжкі мури під час фільмової катастрофи, на яку дивилися сотні глядачів з запертим віддихом і нетерплячим питанням: чим все це кінчиться?
З яким же глибоким хвилюванням ми всі, українці, дивимося тепер на велику дію, що розгортається перед нашими очима, коли розсипається світ — світ ворожий і нам. Хоча й не від наших рук, але все ж валиться нарешті та ненависна для нас будова, яка довгі роки непроломним муром ділила українців СССР від усіх інших братів зі Заходу, від цілого світу і від справжнього розуміння подій у світі.
Але, обсервуючи цю велику дію, ми, українці, не сміємо лишатися лише пасивними глядачами, які спокійно, коли схочуть, розходяться по своїх домах, лише час від часу приглядаючись до бурхливих змагань, в яких беруть участь інші. Ні, ми мусимо бути активними учасниками в не менш великих змаганнях, змаганнях до відродження і віднайдення всього того, що довгі десятиліття гнітив в нашому народі той злочинний світ, який нарешті валиться.
Ми всі мусимо великими, спільними зусиллями нищити ту їдку отруту, що хотіла випалити в душах українців зі східніх земель кожне найдрібніше почуття, з якого складається велика національна свідомість, національна гідність, національна окремішність, а передовсім — почуття нерозривної національної спільноти.
Допомога до віднайдення цих почувань — таке завдання, що мусить бути тепер найважливішим для всіх українців західніх земель, які могли в ліпших умовах формувати свій національний світогляд, і тих українців зі Сходу, що мали змогу пізнати інший, справжній український світ, який москалі-большеви-ки так немилосердно старалися знищити, щоб на його руїні творити свій, нам ворожий, нахабно залишаючи собі все те, що у нас безоглядно випалювали.
Змагання до віднайдення всіх цих національних почувань — це є справді змагання за справжнє життя нації, себто за справу для нас найважнішу. Це змагання зустрічатиме на своєму шляху багато труднощів, бо чужі, ворожі руки встигли вже виховати покоління, ограбоване з усіх найбільших людських духових цінностей — національних почувань.
Але все ж ці почування є такі природні, такі нічим не заступні, що навіть диявольська большевицька пропаганда не могла вирвати їх цілком. При першому вільному віддиху ці почування спалахують знов і сповнюють душу — і в цій їх незнищимості запорука успіху всіх наших змагань. Ми ж всі знаємо, як часто рятували перед большевицьким терором комуністи, українці з походження, — інших українців лише з почуття навіть не зовсім усвідомленої національної спільноти. Були випадки, що комуністи українці, інтернаціоналісти за вихованням, вибухали гнівом, коли якийсь чужинець говорив їм про тотожність української та московської націй, з вродженого почуття національної окремішності. Знаємо, як швидко заприязнюються українці з двох різних світів, віднаходячи в собі спільну українську духовість.