Примітки
Друковані за життя Авторки прозові твори зібрав уперше по війні Олег Лащенко для архіву Культурної Референтури ПУН. Вони увійшли до збірника «Прапори духа». Рукописи недрукованих та деяких друкованих врятував інж. Тимчук, що їх йому свого часу передав Улас Самчук, у якого їх залишив Михайло Теліга в переїзді через Рівне до Києва.
«Або-або» (с. 75). — Автобіографічний «фрагмент». Це перша (й остання) спроба художньої прози. Нарис торкається першої зустрічі Олени Шовгенівої із совєтською дійсністю та системою, в якій зникають будь-які моральні принципи. Дуже часто в розмовах на ці теми Олена Теліга посилалася на цей фрагмент, кажучи: «Знаю цю дійсність із власного досвіду».
«Якими нас прагнете?» (с. 82). — Стаття написана у Варшаві, друкована у «Вістнику» в жовтні 1935 р.
«До проблеми стилю» (с. 97). — Стаття ця не увійшла до збірника «Прапори духа». Після появи збірника хтось прислав її текст, не подавши джерела.
«Партачі життя» (с. 116). — Доповідь була написана під весну 1941 р. і виголошена у краківській «Просвіті». Друкована вперше у збірнику «Прапори духа».
У цій статті, крім основ світовідчування Авторки, виявилось і обурення байдужістю, хитрунством, опортунізмом, а то й злобою тодішньої т. зв. еліти в час драматичного розколу в Організації Українських Націоналістів.
«Вступне слово на Академії в честь Івана Мазепи» (с. 135). — Читане було Авторкою в Криниці, в липні 1940 р. Переписане з рукопису, було вперше друковане в збірнику «Прапори духа».
«Братерство в народі» (с. 142). — Текст цієї статті був друкований в тижневику «Волинь» з 12 жовтня 1941 р. І там, замість останнього уступу (передрукованого з «Літаврів»), є таке закінчення:
«Ні, це не сміє бути те братерство, яке в середині нації не допускає вільної думки, яке безкарно дивиться на злочини, яке допускає до голосу найгірших. Але це братерство мусить цінити життя кожного українця, а тим більше тих, хто змагається за нашу батьківщину. Мусить уважати, щоб не пролити ні однієї краплини крові, яку вже так багато проливав ворог. Це братерство мусить завжди розкривати нам очі на те, що кожний вистріл в середині нації є найліпшою музикою для серця ворога, є для нього більшою радістю, ніж власний цільний вистріл, бо то є завжди музика, якої дириґентом є він сам.
Так було й буде завжди! Коли на одному зі шляхів своєї батьківщини група румунів вбила в темну ніч свого національного борця Кодреану та його товаришів, то сьогодні світ знає, що це ворожа румунській нації думка всунула їм в руки братовбивчу зброю.
Але ми не сміємо допустити, щоб від українських рук в середині нації гинули наші герої, або й найсіріші наші брати. Не сміємо ні одного вистрілу, який належиться ворогам нашого народу, керувати в українські серця.
Тепер, як ніколи, ми мусимо змагатися за спільноту в нації і за братерство в народі. Але, йдучи за тими гаслами, ми повинні дбати, щоб вони були не лише «міддю бряцаючою», а найглибшою правдою, для якої варто жити і вмирати.»
Для «Літаврів», що виходили у Києві, Олена Теліга вважала відповідним зняти ці уступи про братовбиство.
«Прапори духу» (с. 146). — Текст статті беремо з «Волині» з 16 листопада 1941 р.
«Нарозтіж вікна» (с. 153). — Стаття написана в Києві й друкована в «Літаврах». Передрукувала її «Волинь» 15 січня 1942 p., звідки й беремо її текст.
Листування
До Дмитра Донцова
Podebrady — Lazne
17/Х 1928
Високоповажаний Пане Редакторе!
Мені дуже незручно, що я так довго не відповідала на Вашого ласкавого листа, але справа в тому, що лист Ваш був для мене справжньою щасливою несподіванкою. Вірші мої, дійсно, попали до Вас просто «з печи», бо їх без мого дозволу і відома заслали разом з моєю адресою мої добрі приятелі. Отже, одержавши Вашого листа, я дуже і дуже зраділа, але нічого не зрозуміла, і лише за деякий час вияснила, яким чином дісталися до Вас, Пане Редакторе, мої вірші.
Прийміть мою глибоку подяку, Пане Редакторе, за Ваші вказівки та поради.
Цілковито погоджуюся з Вами щодо своїх хиб: примітивного ритму та примітивних рим. Безумовно, сама б я ніколи не набралася б сміливості відіслати свої вірші в такому «домашньому» вигляді, в якому вони дісталися до Ваших рук.
До цього часу я вірші писала лише для себе, ніколи їх не виправляла і, за винятком двох-трьох знайомих, нікому їх не показувала. Ще добавлю, в своє виправдання, що заслані вірші я написала в 25-ому і 26-ому році, цебто коли мені було лише 17 і 18 років, що також почасти пояснює їх примітивність.