Що тут за мова, на нашому селі! Не можу похвастатися особливим знанням польської мови, але ця, місцева, мова ставить опір граматиці цілого світу! Приходить сьогодні наша господиня, щоб повідомити нас про те, що у гайового народилося «Dwa dziece, Іуїко niewiadomo, е2у dwa еогкі, Є2у dwie вупу»... Як тобі подобається ця фраза?
Що з тобою, Натусенько? Чому ти так зле себе почуваєш? Коли і куди думаєш виїхати? Дуже шкодую, що не можу побачитися з тобою перед від’їздом, але надіюся, що хоч цей мій лист ще застане тебе. Іспитів вже не матимеш, отже, сідай відразу і пиши, бо я буду страшно чекати!
Пошукай, може, знайдеш якісь фотоґрафії свої, то пришли мені. Між іншим, ти мені снилася сьогодні.
Напиши, які у тебе новини, де ти бувала за цей час. Мене тут все цікавить.
Ух, вже рука болить! Цілую міцно, міцно тебе.
Вітаю твою маму, батька і Петруся.
Михайло вітає усіх.
Пиши!
Твоя Лєна
P.S. Між іншим, «Світлість» Липи, твоя, у мене в самому чистому вигляді, отже, не хвилюйся, що вона у мене загине.
[Желязна Жондова], 15/VII 1932
Люба моя Натуся!
Все чекаю на твій лист з адресою, але якось його нема та й нема! Сьогодні так мені хочеться тобі написати, що сідаю і пишу, хоч і не знаю, коли і куди відішлю я цього листа.
Новин у мене, як і звичайно, — жадних! Час летить швидко, але надзвичайно нецікаво, людей теж повно, але теж нецікавих. Я б вже воліла, коли нема доброго товариства, щоб не було жадного, та це неможливо.
Отож, сама не буваю майже ніколи. Зранку до мене приходить дружина другого мірничого зі своєю сестрою і тягнуть мене гуляти. На обід, чи по обіді, приходить інж[енер] Федорів, який теж живе тут, сидить до вечора і оповідає без перерви про свої геройські, військові вчинки, а мені і Міші не дає і слова пікнути! Ввечері приходить технік або знов обидві пані і тягнуть нас гуляти знов або кличуть до себе. І так — щодня! Як на зло, всі ці люди надзвичайно нецікаві: нічого не читали, нічого не бачили і ніколи не думали! Розмовляють лише про себе і про свої одяги, з літератури знають лише Mniszk6wn’y і WaПac’а, а якщо співають щось, то це буде напевно «Wr6cisz!» aбo «Poca^owalaS mnie raz, pocalowalaS mnie dwa...» іт. п. дурниці.
Товариство, як сама бачиш, нецікаве. Залишаються листування і читання. Варшава листами мене не балує! Мовчиш ти, мовчить Стефа, мовчить подовгу рідний батько, і ніби втопився... Липа. Натомісць Чехія пише! Зоя прислала недавно величезного листа з... віршами, але уяви собі, хіба не повіриш, один з цих віршів був цілком зносний і навіть з чуттям, я його трохи почистила та й відіслала їй з порадою надрукувати його в «Жіночій Долі» чи якійсь Підкарпатській «Пчілці». Їй-Богу, цілком можливий вірш.
Недавно дістала листівку від Донцова, де він пише, що Л.Н.В. тимчасово, а може й назавжди, припинив своє існування. Шкода дуже, але треба надіятися, що він ще відродиться.
Останнього примірника я так і не дістала, отже, не можу судити про правильність твоєї оцінки віршів Маланюка іОльжича, хоч вірю тобі на слово. Хоч знаєш, Натуся, мені здається, що ти занадто перецінюєш Ольжича. Я теж його люблю за оригінальність і якусь культурність його творчості, але чуття і йому брак. Одноманітні у нього все ж таки вірші і холодні, хоч і пересяк-нені патосом. Ти знаєш, я Маланюка не дуже-то того... теє..., і це свята правда, що часто у нього буває страшна штучність і натягненість, але все ж, до цього часу, Оль-жич не дав ні одного вірша вполовину так доброго, як напр[иклад] «Степова Еляда» чи «Липень» Маланюка.
Але і той і другий мають колосальну вартість як дійсно інтелігентні поети, яких так бракує нашій поезії, переобтяженій соловейками, злими-долями, і дівчина-ми-чарівницями.
Тому, Натусенько, я так часто натискаю на тебе, щоб ти друкувала свої вірші, і це в мені говорить не «реміснича» жилка, а свідомість, що краще хай цю сторінку займе твій вірш, аніж якийсь бред божевільного, вроді «Не змінюсь я...» Вертиляка. Чи читала?
«Реміснича жилка» це щось інше, а найбільше виявляється вона, на жаль, у Маланюка: він творить для журнала, на «відповідний» случай — і це відчувається. Я ж, напр., завжди пишу для себе, і цілком не на відповідний случай, але, оскільки бачу, що вийшло щось знос-не, охоче відсилаю його в Л.Н.В.
Зараз перехожу до того, про що найбільше хочу тобі написати.
Ах, Натуся, чому так мало розумних жінок, а зокрема українок? Донцов знає, яка у мене тут тоска, і перед своїм від’їздом на дачу прислав мені один № «Нової Хати». На першому плані там був вірш «Жнива». Боже, що це за вірш! Ні розміру, ні рим, ні змісту! І переважно всі жіночі журнали повні такими творами!