А думати довелося багато, бо ти порушила дуже цікаві питання.
Так, я ще не мала дитини, але розумію все, що ти переживаєш тепер в зв’язку з Ідою. Зрештою, гадаю, що в її гарячкуванню дійсно нема нічого поважного. Коли я була дитиною, то дуже часто гарячкувала, і найліпший петроградський лікар по дитячих хоробах запевнив моїх батьків, що вражливі діти до 10-ти років дуже часто мають підвищену температуру, цілковито без фізичних причин. Дійсно, нічого поважного з моїх дитячих гарячкувань не вийшло. Отже, не турбуйся цим занадто.
Дорогенька моя Натуся, розумію, яка це трагедія бути матір’ю своєї дитини, а разом з тим — не бути. Але цього треба було сподіватися, віддаючи Іду під опіку своїх батьків, а для тебе іншого виходу не було.
Твої батьки, в свій час, цілковито заміняли Іді тебе і Петруся, отже, нема нічого дивного, що Іда більше горнеться до них, але мені здається, що все це тимчасове, але тимчасове необхідне. Це, безперечно, так і є, як ти пишеш: ти більше зацікавлена майбутнім Іди, аніж твої батьки, хоч можливо, що вони її люблять не менш від тебе, але вони вже в такому віці, коли їх це далеке майбутнє мало обходить, в той час як для тебе воно має велике значіння. Вір мені, відчуваю все це чудово!
Але, так мені здається, поки ти не живеш окремо від батьків, ти мусиш піддатися поглядам батьків щодо її виховання. Розумію, як тобі боляче, коли твій тато підриває твій авторитет в очах Іди, і це недобре з його боку, ще і ти не підривай авторитет своїх батьків, які були батьками і для Іди в її ж очах, і не сперечайся з ними щодо неї. Тяжко це тобі буде, але тимчасом мусиш почекати, поки не зможеш цілковито самостійно занятися вихованням Іди. Зрештою, часу ще Іда має так багато, що ти встигнеш, трохи пізніше, скерувати її на той шлях, на який сама хочеш.
Ох, Натуся, легко це мені писати, але як-то тобі там все це переживати і як далеко завжди теорії відбігають від життя, але я, в своєму ліжку, так багато думала про тебе і Іду, що мусила тобі про це написати.
Ми з тобою хоч і дуже ріжні, але багато маємо спільного. Я, як і ти, все життя шукала в усіх своїх відношеннях повної ніжности, абсолютного довір’я і ще чогось, невідомо чого, але що надає глибину і красу усім відношенням. Щось неповне чи хитке ніколи не задовольняло мене. Так ось тепер, коли ти трохи «очухалася» від свого універ-сітету, не задовольняє тебе відношення твоєї дочки.
Це велика драма. У мене теж є своя драма, а причина цієї драми — мій батько. Але про це поговоримо при зустрічі. Я так мрію про цю зустріч, як закоханий гімназіст. Так хочу з тобою знов побродити по вечірніх вулицях і поговорити добре. Адже ж ми ще так мало розмовляли з тобою! Аж дивно: ми ж ще на Різдво були чужими, а тепер ти така мені рідна і дорога.
Ми так недавно знаємо одна одну, що ще не цілком уявляємо собі — ти мене, а я тебе. Власне, наше попереднє життя.
Натуся! Як же ти помиляєшся, думаючи, що я весь час жила і живу під чиїмось крилишком, а я ж вже встигла добре зазнати життя. Мій тато виїхав з Києва, коли я мала 13 років, виїхав, як всі тоді думали, на «два тижня», отже, залишив маму, мене і Сергія без копійки. Тим часом ці два тижня перетворилися в три довгих роки. Ох, Натуся, якби ти знала, як ми тоді жили! До того часу я дійсно була під крилишком батьків, ізбалована, незносна дівчина, яку треба було умовляти їсти яйця і пити молоко. З 1919 р. ситуація змінилася остільки, що мама мене стала, хоч з болем в серці, умовляти, щоб я їла якнайменше, бо ті гроші, які вона здобувала загонкою річей, не вистарчали нам цілковито. Ось з цього-то часу починається моє зазнайомлення з життям: я вступила посильним в тій самій Політехніці, де був колись професором мій батько. Тому мій зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальші кінці Києва. В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь «пайок». Як же ж тяжко мені було, Натуся, я була маленька, ще і слабенька, і мені тяжко було «гнати рядки» наряду з бабами, які були призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосер[д]но, а я старалася, що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Києва, отже, я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж баб.
Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю і пшоняний куліш. Все це без масла чи сала. Для того, щоб роздобути цей хліб чи кавалок сала, я з товаришкою їздили в якесь село, щоб зміняти там рушник чи серветку на ці продукти. Ти знаєш, в ті часи потяги були переповнені, отже, нам часто доводилося, на вітру і морозі, декілька годин, висіти на підножці чи тремтіти на криші вагона.