Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці. І так було до 1922-го року, доки ми не перейшли кордон і не приїхали до Чехії.
Звичайно, після того життя, що я мала в Києві, Чехія мені здалася раєм, і ці 7 років, таких тяжких для тебе, для мене були найкращим періодом, хоч теж часто доводилося їсти лише «друге дешеве» і ходити в дирявих пон-чохах і черевиках. Але що було все це в порівнянню з Совдепією! Та вже добре мене загартувала.
Зате Польща для мене оказалася дуже неласкавою. Це правда, Міша дуже добрий чоловік і зробив би для мене все, але сама знаєш, що можна зробити в цих часах. Перший рік нам допомагав тато, тепер мусимо давати собі самі раду, а як же це тяжко! В літі ми завжди мусимо жити на селі, поганому, вогкому, яке нищить мені здоров’я, але іншого виходу нема. В зимі мусимо жити окремо. Отже, живу тоді не під крилишком чоловіка, а цілковито сама, і сама ж мушу заробляти на себе, на своє життя, бо з Мішиних грошей вистарчає лише на те, щоб заплатити за кімнату.
Цей рік був для мене страшний. Я їла, переважно, раз на день. Працювала, як тобі відомо, в склепі, як модель-ка, часом по декілька годин стояла перед кравчинями і кравцями в одній комбінації. Але все це було б нічого, якби завжди була робота, а то це ж бувало лише періодами. Часом, для цього ж склепу, переписувала якісь книги, а часом немала жадної праці. Це було найгірше. Натуся моя! Звичайно, я сама собі ось вже декілька років перу білизну, сама шорую підлогу...
В Совдепії було тяжко, але там майже всі довкола мучилися, зрештою там було почуття, що ми всі терпимо, бо наш батько далеко десь виконує свій обов’язок. В Варшаві мені тяжче. Довкола кипить життя, люди, в більшості, їдять, вдягаються, розважаються. Мій тато живе через вулицю, і живе непогано, а я мушу голода-ти, ходити в рваній білизні і не мати можливості піти на якусь вечірку чи концерт. Ох, як же часто я не мала 50-ти грошей на трамвай, щоб приїхати до тебе в суботу.
Але чи ж таке життя озлоблює мене? О, слава Богу, ні! Сумно буває, та й то часом, тяжко завжди, але ледви я вириваюся хоч на годину в інший світ, напр., до тебе, в Прометей, в кав’ярню, я завжди буваю весела і на душі у мене робиться радісно, щиро радісно.
Тепер перехожу до села. Оскільки пригадую, я написала тобі, що я ненавижу не селян, а власне село, і це — ріжниця.
Так, село я ненавижу, а знаю я його дуже добре, бо ось вже п’ятий рік завжди провожу літо на селі, а якби ти жила в таких умовах, як живу я, ти б теж його ненави-дила. Одне діло жити на селі як «дачниця», а друге діло як якийсь його член, як якась складова частина цього чужого тобі села. Спочатку я їздила завжди на село з Мішею, коли він там бував на практиці, а ось вже третій рік їзжу як дружина мірничого і живу на селі по півроку.
Уяви собі таке життя: їсти треба лише картоплю і яйця, митися нема де і як, аптеки близько нема, лікаря нема, а довколо все кишить хоробами, наривами, брудом, мухами, блохами, клопами, комарами. Для ідейної роботи, для свого краю це можна знести, але для шматка хліба — тяжко.
Селяне... Я їх не ненавижу, але не люблю. Активно цієї нелюбові і призирства я не виявляю і не виявлю. Навпаки, завжди роблю для них все, що можна: вчу їх готувати, пишу їм листи, доглядаю, як хтось захоріє. В минулому році завдяки цьому заразилася сама і про-хоріла ціле літо, з гарячкою і наривами. Зате вони завжди приходять до мене за порадою, хоч тут є жінки мір-ничих — польки. Зате вони лише у мене прохають гроші на лікаря чи ще щось, але за те вони мене і вважають доброю, та... дурною.
Я ніколи їх не ідеалізувала. Знаю, що це темний, запрацьований нарід. Але я не можу любити їх, не можу нізащо в світі! Які вони всі жорстокі! Матері ненавидять своїх дітей, діти батьків, всі вони — друг друга. Радіють, коли вмирає якась із своїх же дитина... Радіють, коли вмирає, нарешті, старий батько. Не кохають своїх жінок. Нічого не кохають. Чим з ними будеш добрішою, тим більше вони будуть витягати з тебе. На них треба кричати, проклинати їх — тоді вони будуть цілувати руки і казати всім, що це — «правдиві пани» і не дурні. Ні я, ні Міша цього не вміємо робити, отже, нам тут нелегко.
Ти скажеш: бідність, голод... Та де там! Всі вони мають відкладені гроші, всі вони віддають за своїми дочками десятки тисяч. Ні, я погоджуюся, що до них треба ставитися з терпінням і зрозумінням, але ніколи не погоджуся з такими «істінами», як «Лише серед простого народу є правда і незіпсутість», «Під сірою свитиною б’ється шляхетне серце» і т. п. О, ні!