Поки ці люди зв’язані з селом і його традиціями — це не люди, а не знаю, що таке... Зате, правда, і я це визнаю, ті люди, яким вдається вирватися з села, які дістають якусь освіту, робляться найкращими і для мене — найцікавшими. Бо, яке ж, дійсно, серце і розум треба мати, яку шалену волю, щоб вибитися з цього пекла.
Ну, досить села. Цього, чужого, брудного, не нашого села.
Натусенько, золотенька і хороша, як же ж і я радію, що маю тебе. Я теж, як вже люблю когось, то цілою душею. До цього часу мало кого так любила, бо теж боялася, щоб мене не ошукали, щоб не заплатили мені байдужістю за мою ніжність. Наша приязнь може бути чимось таким гарним і глибоким. Так легко буде жити, підтримуючи морально одна одну, захищаючи перед людськими обмовами і заздрістю. Які хвилини чекають нас з тобою!
Ти ще дуже молода, Натуся, хоч і «почуваєш себе часом старою». Не треба себе так почувати, бо від цього можна швидше постарітися. Коли будемо разом — я не дам тобі так почувати. Ми будемо ще довго, довго молодими!
Щодо Кохання. Може, справжнє Кохання буває раз на тисячеліття, може, цілком не буває, але не важно саме Кохання, а наше відношення до нього, оцей культ, «лампада», який є і у тебе, і у мене, і оце є наше, жіноче, відвічне, що ми зхоронили до цього часу.
Пиши мені, рідненька, бачиш, скільки я тобі написала! Не звертай увагу на клякси в своїх листах! Для мене це цілковито байдуже! Я ніколи не маю помарок, і один знайомий казав, що це дивно і не відповідає моєму характеру і розсіяності, але зате я ніколи не звертаю увагу в таких «гарячих» листах на знаки «препинанія», бо вони гальмують мені думку!!! Не віднеси це на рахунок моєї темноти...
Напиши, дорогенька, коли ти повернешся до Варшави. Може, маєш з Варшави якісь новини, бо мені ніхто не пише звідти.
Ага, адреса Зої: Czechoslowacja. Podkarp atska Rus Okres Perefrn w. Poroskov. M.U. Dr. Zoja RavyC-Plitas6va.
Пиши мені про себе все! Мене все цікавить, і я все зрозумію. Цілую тебе міцно, міцно. Вітай всіх своїх і п[ан]і Ядзю.
Міша вітає тебе,
Твоя Лєна
P.S. Посилаю тобі останню фотку.
P.P.S. Дякую тобі за твою картку!
[Желязна Жондова], 9/VIH 1932
Люба моя Натуся!
Чому мовчиш? Чи все у тебе добре? Чи видужала Іда? Я так давно не маю від тебе жадних відомостей. Правда, я і сама давно тобі не писала, але це вже не моя вина, бо ми з Мішею 10 днів дуже хоріли, а я лежала колодою. Що це була за хороба — невідомо, бо лікаря тут нема, але температуру ми мали дуже високу, боліло горло і голова. Гадаємо, що це була тяжка ангіна.
Отож, звалилися ми дружно, спочатку Міша, а на другий день я. Ліків, догляду і відповідного відживлення не було цілковито, але все ж якось, хоч і не зовсім, але ми видужали, тільки страшно ще зелені, а до мене причіпив-ся кашель. Серпень! Це для мене фатальний місяць: майже всі свої неприємності мала завжди в серпні. Але, крім того, цей рік взагалі тяжкий, для всіх тяжкий.
У тебе хоріє Іда, я весь час хорію, Міша теж. За свою хоробу дістала три листа: від Зої, від Мосендза і від Липи. Лист Липи найменш милий, але зате найбільш спокійний: працює, пише і їде (хіба вже виїхав) під час місячної відпустки на море.
Зоя надіслала мені листа, знов з віршами і, крім того, з кількома фотографиями. Ох, Натуся, ти собі не уявляєш, яка вона тепер товста, щось цілком без форми, ну, одним словом, п[ан]і Ядзя № 2. Але лист її все ж невеселий: чоловік її хорів, академія розпадається, майбутнє — темне.
Вірші її знов ні до чого!! Але добрість її аж рветься з кожного слова.
Та найсумніший лист був від Мосендза. Він вже вийшов із санаторії, але становище його жахливе. Попередню свою посаду він загубив за час хороби, а нової роботи нема. Грошей теж нема... Сидить тепер в Братиславі, в брудному бараці і не уявляє, як житиме. Не дуже-то він розписується над своєю бідою, але розпач, аж в душу, вдарила мені з його листа.
Ми з Мішею недавно цілком несподівано дістали трохи грошей — старий борг. Завтра хочу відіслати, хоч в листі, Леонідові. Але що ж це? Крапля в морі... Ох, дорогесенька, як же тяжко на душі, коли не можеш допомогти своїм приятелям.
Між іншим, писав Леонід цікаву новину про нашого спільного «нареченого» — Вову.
Вова по закінченню університету довший час працював у якогось професора асістентом, але без платні. Зрештою, недавно зробив малий винахід, який звернув на нього увагу професора, і той влаштував Вовку на якусь посаду з доброю платнею. Здається, все добре. І всі «Рюриковичи» були на сьомому небі, отже, все могло зкінчитися Happy Еп^ем, якби Вова не був би... Вовою. Бо він вирішив відсвяткувати цю радісну новину, перед своїм від’їздом зібрав своїх товаришів і знайомих панночок, щоб кутнути. Трохи випили і в дуже веселому гуморі пішли гуляти по Празі. Раптом п’яні Вовчини очі зауважили над дверима якогось склепу чеський папіровий прапорець. Він не зміг придумати нічого мудрішого, як зірвати цей прапорець, щоб приподнести його якійсь панночці... Нібито дурниця, але прохожі обурилися над такою зневагою національних ознак і кинулися на Вову, а коли дізналися, що він українець, поставилися до цього ще поважніше. Отже, нашого Вову присудили на 14 днів арешту і виїзду за межі республіки...