Так пише Леонід, але мені не віриться, що так воно і буде: адже ж є ще чародійське панство Стешків, які завжди з Вовиної дороги забирали все каміння, а нато-місць сипали йому квіти. Чи не буде так і тепер? Все ж було б дуже шкода і старих Гайдовських, і шального Вову.
Життя є гарне, але яке ж тяжке! Особливо для людей, які не вміють пристосуватися до нього. Для людей абсолютно чесних. Але все ж, Натуся, яке щастя бути дійсно чесними. Боляче мені, що наші поети — Маланюк і Липа не є ними.
Візьмемо Маланюка. Чи ж весь його шлюб не є вигідною аферою, без кохання, яка дозволяє йому добре жити, вдягатися, їсти і взагалі вести барський образ життя. Чи ж цей шлюб не є темною плямою на його чесності?
Ти знаєш, як я поважала Липу, та й ти теж. Але чим далі, тим більш підозрілим робиться він для мене. Чому він так далеко тримається від нашої колонії? Адже ж він, хоч і підданий польський, але емігрант, «наш», але він весь час горнеться до галичан і волиняків. Знаєш, Нату-ся, його останній лист до мене — це був верх офіційності. Так і одчувалося, що він боїться заманіфестувати до мене своє товариське відношення. Колись покажу його тобі.
Я твердо рішила, що не відповім йому нізащо. Болить мене дуже теж його відношення до тебе і твоєї родини. Чи ж це не підло — жити у вас, видавати себе за вашого однодумця, а потім так якось відріктися. Часом мені здається, що він тому такий обережний зі мною, бо знає, що я дуже зприятелювалася з тобою.
Більш всього на світі я не люблю неокреслених людей, з невідомими сімпатіями чи антипатіями. Мені з такими просто жутко робиться. Липу я або не розумію, або він дійсно дуже хитра і малопорядна людина. Одне з двох. Хотіла б, щоб це було перше, але боюся, що правильніше — друге.
Я тобі казала, що я є членом укр[аїнської] секції словенського] товариства. Але в цьому році хіба вийду з нього, занадто непевні люди стоять на його чолі. Чехо-вича я розкусила відразу, але чесність і порядність Липи здавалася мені безперечною. Чи ж могла для мене бути непорядною людина, яка може творити такі вірші? Мені здавалося, що така людина не може вибрати якийсь кривий шлях. А тепер ось не здається.
Ось побачиш, я певна в цьому, що і він, як і Маланюк, одружиться з розрахунком, для грошей, зв’язків, становища чи ще чогось.
А саме болюче, що і Маланюк і Липа презирають нас, жінок, глибоко розчаровані в нас і вважають себе вищими істотами.
А вищими є ми. Безперечно, ми. І я іти одружилися без натяку розрахунку, і ділимо долю своїх чоловіків, чоловіків-українців. Наша «українськість» не підпадає під жадні вітри, не йде на жадні компроміси. Хай у нас були якісь захоплення, хай би ми навіть кинули колись чоловіків — все це було б з чуття, а не розрахунку.
Один Мосендз, і я за це дуже ціню його, залишився ідеалістом у своєму тяжкому життю. Не знаю Крижанівського, може, ще й той такий же. Дай Боже! Бо сумно мати лише таких лицарів, як Маланюк і Липа.
Ох, писала б ще і ще, але така я слаба, що рука мене ледви слухається. Крім того, не знаю, що там у тебе,
може, цілком не маєш настрою на мої листи. Як здоров’я Іди і мами? Чи ще довго будеш в игІаеИ?
Вітаю щиро всіх твоїх, а тебе цілую міцно, міцно. Міша вітає тебе.
Твоя Лєна
P.S. Чи ж ти сама не хорієш?
[Желязна Жондова], 16/VIII 1932
Люба моя Натуся!
Вчора одержала твого листа, якого вже довго чекала. Перш від усього мушу написати тобі одну річ: ти для мене стала невимовно дорогою і необхідною, приязнь моя до тебе — глибока і правдива, і радість, яку маю, тому що знайшла тебе, — невимовна. Отже, прийми мою приязнь як величину сталу і не сумнівайся в ній, бо твій сумнів не приведе ні до чого. Не писала ж тобі тому, що, як ти вже тепер знаєш з мойого листа, були ми з Мішею хорі, а ледве видужала — відразу ж написала.
Ти знаєш, Натусь, дійсно, цей рік якийсь нещасливий і для тебе і для мене! І чому це, як вже було одне нещастя, то валиться і друге? У тебе весь час хоріє Іда, у мене Міша. Не встигла я відіслати тобі свого останнього листа, як знов звалився Міша, на цей раз все пішло ще гірше: його ангіна, яка вже було затихла, почалася знову, бо він не відлежався добре. Але як почалася! Горло у нього так боліло, що до вечора він вже не міг ні розмовляти, ні пити, а на ранок вже ледве дихав... Настрій у мене був самий жахливий, бо найблишчий лікар мешкає в 20-ти кілометрах, які треба зробити фурманкою. Про те, щоб його привезти сюди, — не було і мови, бо не погодився б, а як повезти людину в такому стані? Старалася лікувати ріжними домовими способами, але робилося все гірше, я зорієнтувалася, що в горлі мусить бути нарив. Ох, золотко, який же це був жах: Міша став зовсім синій і вже майже не дихав, а тут нема ні лікаря, і ні одної зичливої душі, бо всі мої знайомі-польки, що набридають мені своїм товариством щодня, звичайно, в таку хвилину кинули мене цілком, але, зрештою, я була цьому рада, бо в таких випадках мушу мати біля себе або когось близького, або — нікого. Селяне ж приходили, хитали головою, згадували, як хтось ось так вмер, отже, я просто почала їх виганяти.