12-го я вже рішила повезти Мішу на слідуючий день до лікаря. Міша змучений, якось задрімав, я теж. Та опівночі збудив нас страшний галас, я вскочила і перелякалася: в хаті було видно, як вдень... Горіла стодола, повна жита, нашого найближчого сусіда, вітер був страшний, отже, почали палитися стріхи нашого забудуван-ня. Я вдягнулася і вийшла надвір, Михайло, незважаючи на мої протести, виліз теж, і я ледве його загнала додому. Пожежа була страшна, з водою зле, але до ранку якось дотліла стодола, а наше господарство вратували, але Міші, після цих нічних пригод, стало ще гірше, та все ж я вранці повезла його до лікаря. Тряслися возом 4 години, приїздимо — лікар пішов на полювання!! Чекали на нього п’ять годин, я думала, що я збожеволію, а Міша впаде трупом. Зрештою прийшов лікар, поахав над Мішею, сказав, що в горлі великий нарив, який можна було б прорізати, але він не має відповідних інструментів (!!), прописав якусь дрянь і відпустив нас, порадивши — чекати. Доїхали ми додому полумертві — Міша від болю, я від жалю і втоми. Два дні Міша мучав-ся пекельно, лише 14-го прорвало, а сьогодні він вже цілком добре себе почуває, але який же слабий, худий і нещасний!
Мене так лякають ці вічні прикрості, що я, як і ти, вічно чекаю чогось тяжкого і живу весь час на сторожі.
Дуже вже хочу виїхати до Варшави, але, з другого боку, боюся, що ми ще заслабі для всіх варшавських клопотів, отже, будемо тут ще не менше місяця.
З великою цікавістю декілька разів перечитала твого листа. Ти порушила два дуже цікавих питання: відношення чоловіка до жінки і відношення і ріжниця між жінкою полькою і жінкою українкою.
Щодо другого — цілком погоджуюся з тобою: ріжни-ця страшна. Полька значно більш дрібничкова, повер-ховна, більш матер’ялістка і більш — лялька. Навіть найкращі з них — нам чужі. Маю тут 3-х жінок, полек, і переконалася, яке це все дрібне, хоч і не зле, може. Колись оповім багато.
Багато правди є в твоїх словах про відношення чоловіка до жінки гарної і до жінки вченої, але не все.
Так, чоловіки не люблять, не захоплюються вченими жінками, типу С. Русової, хоч і приймають її до свого грона, а деякі і шанують її. Але хіба б ти сама, на місці чоловіків, захоплювалася б нею? Черевики — № 42, спідниця криво вдягнена, комірці брудні. Адже ж і ми, Нату-ся, в чоловіках цінимо не лише розум, а і зовнішній вигляд, ану спробуй захопитися проф. Бідновим, хоч би і в молодості?
Шанувати, цінити, так, можна, але підсміюватися над такими типами теж будемо, як чоловіки над жінками типу Русової. Мені здається, що чоловіки найбільше сміються над «бабами», не тими, що хочуть працювати спокійно між ними і з ними, а над тими, що творять свій власний «баб’ячий» світ з наївними журналами, зібраннями, підкреслюючи на кожному кроці і на кожному слові свою рівність з чоловіками і в той же час вкладаючи в свою справу чисто бабську наївність і дрібнічковість. Жінки ніколи самі не зможуть створити цікавої ґазети, журналу, клубу. З цим треба погодитися. Лише в співпраці з чоловіками, а не замикаючися в тісні фемінис-тичні організації, жінка може розвинутися цілковито.
Краса — це велика річ, але і яка ж мала! Ти її переоцінюєш, золотко, і надаєш їй завелику ролю в стосунку чоловіків до нас. Чоловікам, як напр. Стоцькому, звичайно подобаються гарні обличчя, стрункі ноги і виспор-товані фігури. Це ж нормальна річ. Тяжко, щоб подобалося щось дуже негарне. Ох, Натуся, як я часто захоплююся обличчям такої пані Д. чи Зоні. Але, вір мені, ні на одну хвилину не хотіла б бути ним, хоч я негарна і знаю це чудово.