Що ти пишеш, Натуся! Якби чоловіки цінили лише красу і тіло, то п[ан]і Д. була б завжди окружена адора-торами, а я б залишилася старою панною. Натомісць я в свойому життю мала стільки тепла з боку чоловіків, стільки ніжності і пошани, якої, глибоко певна в цьому, зроду не мала пані Д.
Чому ти маєш цю «ізюминку», яку визнають в тобі стільки людей, а не має її цілком гарненька Зоня, про яку, до речі, ніколи не чула ні одної фрази захоплення від чоловіків.
Чи ця «ізюминка» не є плодом нашого розуму, душі, дотепу, яке творить те «щось», яке затирає неправильність наших рис. Вір мені, ми з тобою були і будемо значно більш кохані, аніж напр. Зоня, яку ніхто, крім нещасного Юрка, покохати не в стані, хоч з приємністю потанцює з нею. Одне ти написала дуже вірно: чоловік інстинктом відчуває, що жінка, яка любить книгу, рідко буває доброю матір’ю, а часом і дружиною. Відчувають, зрештою, що там вони не можуть бути паном і авторитетом, тому часто уникають розумних жінок, бо легше почувають себе з іншими, які з розкритим ротом слухають кожного їх слова. Чи Маланюкові не імпонувало відношення Зої, для якої він був богом так же, як і для нової його безкольорової дружини. Часто такі чоловіки бояться наблизитися до розумної жінки, яка може хитати його на його ж п’єдесталі.
Та це нічого. Найбільша трагедія таких жінок — материнство. Бачу це по тобі. Ти зарозумна, щоб пустити свою дитину самопасом, і занадто цікавишся всім, щоб присвятити їй все своє життя. Я боюся мати, завдяки цьому, дитину, хоч і страшно люблю дітей.
А все ж таки життя гарне! Пишу це тобі, хоч за останній рік мене так вимучили власні і Мішини хороби, відсутність грошей, зміна в відношенню мого батька до мене. Останній місяць мене так вимучив, що я хожу цілком зелена і змучена, до дзеркала страшно подивитися, здається, постаріла на 100 років за останні дні, але маю тебе, а крім того, життя має ще стільки цікавого,
блискучого і радісного, що ця свідомість рятує мене з самої чорної розпачі. Я так жалію, що ми не можемо завжди жити недалеко одна від одної, тоді б ми легше зносили всі «сюрпрізи» життя, а яскравіше відчували б його радості. Ну, та вже швидко Варшава. Пиши!!!
Цілую тебе міцно і вітаю всіх твоїх. Воскреслий Михайло вітає тебе щиро.
Лєна.
[Желязна Жондова], 30/ІХ
Дорогенька моя Натуся!
Вчора дістала листа від тебе, який знов розминувся з моїм листом, отже, хоч і пишу тобі сьогодні, але почекаю з відсилкою, може, ти знову мені напишеш, а наші листи знов розійдуться. Але писати мушу зараз, бо деякі думки, які ти в мені викликала, не дають мені спокою.
Ох, Натусь, розумію чудово, як це прикро не бути господинею у себе дома. Гадаю, що в цьому трохи винна твоя мама; оскільки твоє життя склалося так, що ти мусиш жити разом з батьками, мама мусила б зрозуміти, що тобі, дорослій жінці, не є це так легко, і підтримувати твій авторитет в очах ріжних Зось і їм подібних. Теоретично це б мусило бути так, але практично цього майже ніколи не буває, батьки забувають, що і ми хочемо мати пошану людей і свій голос, і не тільки не підтримують наш авторитет в чужих очах, а, навпаки, свідомо чи несвідомо підривають його на кожному кроці. В результаті тебе вважає «приживалкою» ваша Зося, а мене, що ще болячіше, — мачуха. А батько, який мене страшно любить, слова не скаже, щоб розвіяти це її переконання, атому дім мого батька для мене і для Міші є тепер не тільки чужим, а просто ворожим. Батько дуже прохає, щоб ми зупинилися у нього, і прохання його — щире, але він не уявляє, що каже мені його жінка, як вона в минулому році з першого ж дня сказала мені, що я живу в «чужому домі» і мушу бути вдячна, що вона мене туди впустила. Коли я сказала це батькові, батько, який завжди гордився моєю правдивістю, не повірив мені.
Зрозумієш легко, що після всього цього зупинитися у батька для мене мука. Зупинитися ж у когось із знайомих — образа для батька. Тому ми з Мішею вирішили зупинитися там, де я жила в минулому році і де переховуються наші речі. Дира це страшна, але зате ми не будемо сидіти ні у кого на шиї, а Міша швидко знайде кімнату, до якої ми переберемося. Та коли це буде — невідомо! Праця так затягнулася, що цілком можливо, що нам доведеться сидіти тут до листопада.
Особливо це мені прикро тепер, коли я знаю, що ти не спішиш з іспитом, а тому маєш досить вільного часу. Але виходу нема, мушу тут сидіти.
Ти собі уявити не можеш, як добре я встигла за останні роки пізнати «пролетарив» і селян. І щороку ідея соціалізму робиться для мене все більш і більш «непри-ємлемою». «Плєбс» не любить і не шанує людей, які ставляться до них як до рівних. Не тільки не шанують, а власне не люблять. Люблять і шанують лише панів, які, щоправда, добре їм платять, добре годують, але кричать, наказують, вимагають, одним словом, тримають себе панами. Про таких вони кажуть: справжній пан! «Строг, но справедлив».