Ну, про це досить. Як же ж ти там живеш і господарюєш? Чи вже видужала мама?
Зараз, тільки що, одержала твого другого листа, де ти пишеш про нахабство Доценків. Ну і незносні люди! І взагалі не належить до приємностей пакувати речі, але для таких осіб тим більше. Та все ж розумію добре твій «кінцевий» настрій після вибуха. У мене це часто буває, як реакція після якоїсь різкості.
О, Натуся, цей брак приятелів при купі ріжних знайомих — це така болюча річ. Тому я якось знеохотилася до ріжних вечірок: всі до тебе привітні, милі, цікавляться твоєю особою, а потім можна вмерти, і ніхто не прийде.
Але у вас це особливо обурююче! Адже ж щосуботи ціла орава грає у вас в брідж, вимучує твою бідну маму і ловить кожне слово твого батька, отже, оскільки у вас нема справжніх приятелів, то це свинство! Чи ж хоч дуже вчена Ядзя навіщає вас тепер, чи її лякає те, що тепер рано темніє?
Знаєш, Натусь, з твоїх листів бачу, які у тебе добрі відношення з Крижанівським та як ти його ціниш. «Так говорив Крижанівський» часто пробивається в твоїх листах. Шкода мені, яко, що я і тепер не побачу цього твого «Заратустру», коли він має бути в Варшаві.
Але, з другого боку, може і краще, що я не буду перешкоджати вашому Іеіе а Іеіе! Не думай, що в цій фразі криється якась шпилька. О, ні. Але розумію, як часом хочеться побути лише вдвох з добрим приятелем.
Ох, мушу кінчати, зараз ідуть на пошту. Натусь, Міша в кожному разі матиме з уряду 2І. 400 позички, як не гроші за роботу, отже, з мешканням якось влаштуємося близько біля вас.
Пиши скорше і більше. Твої листи — моя найбільша радість.
Вітай маму і Петруся.
Мамі бажаю здоров’я.
Цілую міцно! Як Іда?
Міша вітає щиро.
Твоя «Кляра»
[Желязна Жондова], 12/Х 1932
Натусь, мій золотенький!
Недавно пішли на пошту до Ольшевки, бо я вже чекаю декілька листів, а перш від усього — від тебе! Мабуть, він вже лежить там, отже, можливо, за якусь годину я його матиму, але, не дивлючись на це, не можу утриматися і почекати зі своїм листом, аж до часу, коли дістану пошту.
Борюся я з цим бажанням вже третій день, власно, це бажання з’явилося у мене відразу після того, як я відіслала тобі попереднього листа. Тоді над моєю душею стояв Міша, який їхав на пошту, а тому я мусила спішно закінчити свого листа, не написавши багато чого, що хотіла написати.
На цей раз не буду чіпати ані Руссо, ані Толстого, навіть ні Маланюка, ні Липу. О, ні! Зараз хочу тобі написати про те, як глибоко відбилися в моїй душі ті слова, які ти написала в останньому листі про велику могилу, де поховані твоїх 15 літ — в Золотоношському і Переяславському повіті. Ти знаєш, я дуже люблю життя і дивлюсь на нього досить оптимістично, але, хоч поворот на Україну є для мене найбільшою мрією, майже метою життя, але, так як і тобі, мені здається, що і моє серце розірвалось би, коли б я побачила могилу своїх 15 років. Я над цим багато думала. Тільки у мене ця могила не є такою великою, як у тебе. «Київ. Політехніка». Це для мене самі незабутні слова. Цікаво, що я, хоч і трохи пізніше, але, як і ти, виїхала з України на 16-ому році свого життя.
Мила Натуся! Я ще більше бездомна, ніж ти, бо ніколи цього дому і не мала. Ні мама, ні батько не мали жадного маєтку, жадного дому, хати, отже, все своє життя батько, яко інженер, їздив по ріжних кінцях бувшої Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині, але в ріжних місцях, так що і вона не була моїм «домом».
Для мене цим домом став Київ, і то вірніше не сам Київ, а його Політехніка, яка знаходиться в двох верстах від Києва. Ця Політехніка є добре знайома Петрусеві, рівно ж і всі люди, які стали мені такими дорогими.
О, Натусь! Попала я туди в той час, коли батько і Андрій виїхали з урядом в 20-ому році, і була там два найстрашніших, найголодніших роки, коли ми їли лише пшоняну кашу, мама заганяла речі, а я працювала кур’єром в тій Політехніці, де перед тим мій папа був професором.
Але все ж ці два роки були для мене містерією, чудом життя, незабутньою казкою, бо що ж значила пригоріла каша, сукня з підшивки і собачий холод в порівнянню з тим, що я перетворювалася з дитини в панну, атому весь світ ставав для мене іншим!
З таємничою і радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова. Все це мене мало обходило, і все це я робила мов у сні, робила старанно, але не переймаючися всім цим.