Все буде й так добре, лише більше не чіпляйте мене ні до кого!
П. р. Пеленському прошу передати моє щире привітання. Відпишу йому на днях.
З товариським привітом
«Солодка пряля пахучих строф»
«Незнайома Оленка»
О. Теліга
[Варшава], 6/ІV 1937
Шановний і Дорогий Товаришу!
Сердечно дякую Вам за Ваш милий подарунок. «Книгу Лева» привезла собі сама зі Львова, але було мені трохи сумно, що Ви мене не згадали. Розв’язую, мов ребус, таємничий надпис «пізно не зі своєї вини», але, хоч і пізно, та все ж радісно зустріла Вашу книжку. Є у мене такий вірш, де я вертаюся з кав’ярні додому, після довгої розмови з чужинцем, до своєї кімнати, «де між книжок, незбагнуті для тебе, мені ж найближчі — Ольжич і Антонич».
Вибачте, що так пізно дякую Вам. Але це, дійсно, спізнення не з моєї вини: виїздила на довший час за місто до свого батька і лише вчора знайшла вдома Вашу книжку.
Десь за тиждень, може, буду у Львові, і рада була б побачитися і порозмовляти з Вами.
Сердечний привіт п[ан]ству Пеленських.
Щиро стискаю Вашу руку.
Олена Теліга.
До Михайла Теліги
30.IV.1925 Горні Черношіце
Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа, і одразу з душі зникли всі «тіні», і я певна, що з’являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнатці фіялки. Та й взагалі, жити на світі чудово!
Правда, іноді жують все батьки, ну да що ж їм стареньким робити, як не читати нотації своїй безшабашній дочці? У них же нема таких важливих справ, як, наприклад, у нас з Вами, які потребують чипішити годинами, та й того дуже мало. Ну і хай собі бурчать трошечки, але драм, їй-Богу, ніяких не було, а мого єдиного Михайли-ка всі наші виключно поважають і на рідкість довіряють йому.
Між іншим, папа приїздив до Праги і оповідав, як Ви чудово грали на якійсь вечірці і який Ви були «холосий» в українському вбранню. От шкода, що я Вас не бачила!!!
Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулася з Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні — милі, милі...
Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати... Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!
«Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас — ЄДИНА.
Між іншим, Михайлику, з фотографією у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Сфотографувавши мене, він залишився незадоволений першою фотографією (Слечна віпада лепше, ніж на подо-бенце) і зафотографував мене ще раз, причому примусив мене фотографуватися, крім того, ще раз в капелюсі (Все за ту ж ціну — чудак!!). І одні з цих фотографій будуть готові в понеділок, а другі в середу. Я роблю так: в понеділок посилаю Вам фотографію одного типу — відразу ж, а в середу — другого. Одна фотографія буде маленька і буде нагадувати, яка Оленочка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике моє кохання... (Знаєте, є такий вірш: «Я любви не числю и не мерю... Нет, любовь есть вся моя душа»). Так що в вівторок Ви вже будете мати якусь мою фотографію.
Якби Ви знали, Михайлику, яка я тепер зайнята! Акуратно ходжу на лекції. Ходжу на студію театральну. В суботу у нас академічне свято, і проф. Вагнер мучає мене з віршами.
Потім я деякий час мушу уділяти своїм «претендентам» і вести з ними «інтелігентні» розмови. І це найтяжче. Краще три години лекції Білецького плюс реферат з грецької літератури, ніж година розмови з деякими з них.