І найменше часу уділяю я моєму єдиному Михай-ликові... Та зате думкою я ввесь час з Вами. Хоч би скорше Ви приїздили до Праги, аби Вас могла побачити. Цілую Вас щиро і міцно, надовго Ваша Оленка.
ПС. А я вже думала, що Ви мене забули, коли Ви мені не писали.
Пишіть!!!
[Сосниця] 16 липня [1941 р.]
Мій дорогий Михайличку!
Пишу тобі за годину до переходу. Сиджу у надзвичайно симпатичного панства, родини п. о. С. Рудавського в Сосниці, звідки переходимо. Тут ми були кілька годин і ніч, як у себе дома. Якби ти мав колись переходити — зайди обов’язково сюди. Ніде так не було мило і затишно... Надіємося, що перейдемо річку щасливо, здається, тут нічого не чекає злого.
При першій оказії передай мені куферок і поклади туди і сірий капелюх. А головне — збирайся і сам!..
[Львів], 24 липня 1941
Мій дорогий Михайлику!
Пишу тобі ще раз зі Львова, але завтра ми вже майже напевно їдемо на схід, до Києва.
Вчора були тут дуже бурхливі збори з дискусіями. Реферати давали я і Самчук. Пізніше ми зцепилися з усією цією публікою, такою як Матіїв-Мельник і інші, які роблять з себе мучеників і героїв, а на нас емігрантів дивляться як на втікачів до вигідного життя: це було просто обурююче. Отже, ми гризлися во всю.
Несподівано знайшовся Олег, який весь час був на Волині, річ натуральна, що я страшно зраділа. Тебе ж внесли на [...]
[Рівне, 17 жовтня 1941]
17.Х.1941. Рівне. Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій! З листа, який привіз мені Кобрин, бачу, що ти не дістав від мене листа, який повіз о. Волков, і картку, яку мав кинути в Холмі один хлопець. Рідний мій! Не моя це вина, — не лише думаю весь час про тебе, а й пишу — ледве є оказія, але знаєш, які люди...
Кобрин привіз мені і светер, який вийшов чудовий, а кравчиня мені його нарешті допасувала, але ковдру і залізко лишив у Львові. Ці речі має привезти сюди Василь, але мене вже тут вони не застануть. Я їду завтра до Києва, де мусіла вже бути давно, але тяжко туди дістатися. Перепусток не дають, способу комунікації теж нема, а з Києва Ольжич алярмує, бо Ленуш вибраний головою київських письменників і журналістів! Пишуть, що дуже я там була потрібна, але як туди дістатися? Рідний мій! Завтра думаємо (їхати), хоч би довелося і півдня стояти на розі і зупиняти авта, але спочатку хлопці спробують ще в Рівному з кимсь домовитись з німців. Їдемо: я, Олег, Кобрин і Таня Прахова, моя приятелька, києвлянка, моя однолітка, яка, як монтажистка, їздила з фільмовою екіпою в Жаб’є накручувати фільм, і яку війна змусила застрянути в Рівному. Дуже це мила, інтелігентна і винятково мені симпатична жінка, з якою ми швидко зжилися і яка, як ніхто, любить слухати мої вірші. Вона вертає до Києва, де у неї дочка 3-ох років і старий батько. Я тішуся, що маю тепер справді в ній приятельську душу, та ще в Києві, так далеко від тебе! Тільки як і коли ми туди дістанемося?
Боже, мій дорогий, як я сумую без тебе! Так мені тебе бракує, як ніколи в житті. І не віриться, що ми з тобою ще побачимося, бо такі ж тепер тяжкі часи!
Зараз пізній вечір. Довкола страшна тиша, я змучена, бо цілий день бабралася перед від’їздом. Але так хочу перед далекою дорогою — бо такою вона мені видається — порозмовляти з тобою, хоч не знаю, коли цей лист дістанеться в твої руки.
Бо я знаю, що і ти, мій найдорожчий, самітний та ще стільки клопотів маєш, що аж жах. Думками я весь час з тобою.
Я б тобі радила, коли зберешся, чимчикувати до Рівного — ближче до мене, щоб звідти одразу до Києва. Я особисто своїм побутом тут задоволена. Я тут писала статті до «Волині», познайомилася з редакторською працею, знаю, що є підвал І, підвал II і т. д., а крім того, я тут добре підживилася, що мені, певно, придасться, отже, навіть хвилююся, що вже в мене спідниці затісні. Їмо тут чудові борщі, багато масла, яєць, сметани, молока. І все це мені коштувало... 14 рублів денно. Крім того, ще те добре, що я тут все собі переробляла і переправляла, навіть ті попороті сукні, а нова сукня, та, що ми купили у Львові, — вийшла красуня!
І от коли я все це їм, коли у вікно дивлюся на «стояло золото — барвиста осінь» — мені так боляче, що тебе нема зі мною. Ми б, певно, підсварювалися, але пізніше мирилися б, мій Фімівка поправився б тут, поповнішав і тішився б з кожного числа «Волині» з моєю статтею.
Мої статті подобаються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня і «получа-ється» не зле.