Шовгенів Іван (1874-1943). Нар. у с. Кам’янка на Харківщині, пом. у м. Олива поблизу Ґданська, Польща. Батько О. Теліги. Вчений, інженер-гідролог, педагог, громадський і політичний діяч. Навчався в Ст.-Петербурзі, викладав у Московському інженерному училищі, у Петроградському політехнічному інституті, займав різні посади в Росії (1901-1917). 1917 р. І. Шовгенів з родиною переїхав в Україну. З 1918 р. працював в уряді УНР, викладачем в Київському політехнічному інституті. В листопаді 1920 р. разом з іншими урядовцями УНР евакуйований до м. Тарнів у Польщі, залишаючи дружину, дочку Олену і сина Андрія в Україні. Згодом виїхав до Чехословаччини. В 1922 р. обраний ректором Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехословаччина), у тому ж році до Подєбрад прибула його дружина з дочкою і сином. У 1928 р. переїхав до Варшави, де займався науковою, громадською і політичною діяльністю.
Шовгенів Сергій (1902-1979). Нар. у Нижньому Новгороді, Росія, пом. у Литві. Старший брат О. Теліги. Юрист,
поет, журналіст, писав російською мовою під псевдонімом Нальянч, співпрацював з російськими літературними журналами. Навчався у Празі, згодом жив у Польщі, а пізніше у Литві. 1947 р. був засуджений комуністичним режимом до 10 років позбавлення волі за «антирадянську діяльність». Звільнений у 1955 р.
Шовгеніва Юліяна (Уляна) — дівоче прізвище — Наль-янч-Качковська (1875-1929). Нар. у м. Старокостянтинів Хмельницької обл., пом. у Варшаві. Мати О. Теліги. Педагог, громадська і церковна діячка. Здобула вищу освіту у Петербурзі. До 1922 р. перебувала з дочкою Оленою і сином Андрієм в Україні. З 1928 р. жила у Варшаві.
Штуль Василь (1921-1943). Нар. у с. Жиричі Волинської обл., підступно вбитий на Волині. Брат Олега Штуля-Ждано-вича. Навчався у Вищій торговельній школі у Варшаві, був знайомий з О. Телігою. На початку Другої світової війни був членом редколегії часопису «Волинь» у Рівному.
Штуль (Жданович) Олег (1917-1977). Нар. у с. Лопатичі на Житомирщині, пом. у Торонто, Канада. Літературний критик, журналіст, публіцист, націоналістичний діяч, приятель О. Теліги, побратим О. Ольжича. Навчався на філософському факультеті Варшавського університету (1934-1937), активний член Української Студентської Громади у Варшаві. Під час Другої світової війни учасник Похідних груп ОУН в Україну, учасник бойових дій УПА, в’язень німецьких концтаборів. Автор першої статті про поезію О. Теліги «З ритмом життя: Олена Теліга» (журнал «Дорога», Львів, 1937, грудень, ч. 5), а також спогадів про О. Телігу. Член Проводу Українських Націоналістів (1964-1977).
Юрко — див.: Матушевський Юрій.
Додатки
Олег Жданович. На зов Києва
Олена Теліга, як поетка і як революціонерка, як людина взагалі й як жінка зокрема — це ціла епоха. Змалювати її постать надзвичайно важко. А ще важче людині, що стояла близько до покійної героїні, людині, для якої Олена Теліга була цілим світом — блискучим, високим, сонячним, як мрія. Чимсь, попри всю близькість, недосяжним, чимсь неповторним і таким рідким у теперішньому світі.
Світ змінився. Надто прозаїчні будні роблять просто незрозумілим той стиль, який був властивий життю і цілій істоті Олени Теліги. І хоч її найвизначнішою прикметою була безпосередність, а з тим і простота, хоч вона при своїй духовій недосяжності була надзвичайно близька кожній нормальній людині — проте сьогодні часто здаватиметься незрозумілим те, що в ній було найцінніше: та духова висота, та ідеальність, яка ушляхетнювала все довкола неї, та романтичність і блиск, те, що французи звуть еспрі, що дало їй таке значення в українському житті, а що чекає ще стати темою студій, нарисів, повістей та інших творів науки та мистецтва.
В цьому короткому нарисі хотілось би подати кілька фактів і загальних рис цієї великої, ще не оціненої постаті, як скромний вінок на могилу героя. Героя в тому значенні, як його розуміє Карляйль — як формуючого чинника, як чинника, що кладе печать свого духа на свою добу і лишається провідним ідеалом для наступних поколінь.
Коли ви глянете з київських горбів на лівий берег Дніпра, то маєте враження, що відкрита перед вами синя далечінь українського степу — повна запорозьких постатей. Ви маєте враження, що чуєте свист козацьких шабель, що змішався в одно зі свистом степового вітру. А коли наляже темінь горобиної, грозової ночі — не знаєте, чого скорше чекати: чи зловісного багнета блискавиці на оксамитно-чорному небі, чи блиску партизанських пострілів на далекому й важкому обрії.