Коли палить південне сонце, степ від сухості репаєть-ся, але анітрохи не тратить своєї соковитості й буйності, — тоді в прозорому повітрі, немов фата-морґана, виринають міднолиці хлібороби, які з шаблею і списом ішли за плугом, завойовуючи цей степ, розтинаючи петлю татарського аркана, що завжди загрожував відважним піонерам. Це Лівобережжя, де у віках боротьби однаково звичайним образом було роз’яснене сміхом обличчя, як і обличчя перекошене агонією, — викохало окрему расу піонерів, расу степових кортезів, незрівнянну в своїх здібностях, завзятті, погорді небезпеки, витривалості й блискучій талановитості.
З роду такого піонера з околиць Слав’янська походив Іван Шовгенів, талановитий інженер, чи не найвизначніший український спеціаліст в питаннях гідротехніки, міністр Української Держави та ректор Подєбрадської Академії.
Хлопець зі звичайної селянської родини, закінчивши з відзнакою середню школу, складає з відзнакою конкур-совий іспит до петербурзького Інституту шляхів сполучення, виходячи з нього як один з найкращих інженерів. Невеликий зростом, але рухливий, енергійний і життєрадісний. Хто його бачив уже дідусем з хворим серцем і розвинутою астмою, той мусів признати, що стільки енергії, життя і духових сил має рідко який юнак. В ньому дійсно жила вся цілюща сила сонця українського степу.
Від цього батька й матері, що походила зі старої священичої родини з поораного ярами Поділля, народилась 21 липня 1906 року в Іллінську під Москвою Олена Шовгеніва.
Перші роки дитинства були справді радісні й безжурні. В обставинах заможного батьківського дому, в товаристві старших братів своїх, під опікою гувернантки, що вчила чужих мов, улюблениця батька — росла Олена Шовгеніва. Щоліта виїзди чи то на Кавказ, чи то до Фінляндії, чи в Святі гори в Україні давали різнорідність вражень і розвивали дитячу уяву. Висококультурне середовище, в якому перебувала змалечку, формувало її дух, в простоті, властивій українським родинним традиціям.
Проте Олена Шовгеніва в дитячих своїх роках не була вихована ззовні по-українськи, лише по-«російськи». Хоч її батьки й розмовляли між собою переважно по-українському, вона не була вихована як українська дитина. Вона від гувернанток засвоїла бездоганний акцент у французькій, німецькій та московській мовах — чого її батьки, що покінчили російські високі школи, ніяк не могли осягнути й увесь час говорили по-москов-ськи з українською вимовою, а мати ще й з західноукраїнською (тверде «р») — але не говорила українською мовою. Весь час потім мала за це жаль до батьків. Але дитиною не знала нічого про свою українськість і ніби не відчувала браку цього.
Це була дуже здібна, винятково жива й амбітна дитина. В пізніші часи одним із найвеселіших її спогадів було оповідати, як п’ятирічною дівчинкою, будучи на якомусь дитячому пописі, в антракті втекла від мами й, вибравшись на сцену, продекламувала віршик, щоб не бути позаду тих, що пописувались і збирали оплески.
Світ казок і забав, а згодом школа абсорбували її уяву і мозок, забирали час. Ученицею була доброю, хоч своєю рухливістю справляла багато клопоту вчителям і гувернанткам. Змалечку жадібно читала. В цьому знаходила заохоту й підтримку з боку братів і батьків, що й самі захоплювались однаково казкою про Фатіму, як і пригодами капітана Геттераса або Тома Соєра. В цьому культурному оточенні, в повному значенні цього слова, Олена Шовгеніва сама починає писати. Але її дитячі писання були лише дитячими вправами у віршуванні й поза технікою складання вірша, яку може осягнути нормально здібна дитина, нічим не відзначались і не виказували майбутнього таланту. Пізніше поетка охоче бавила себе й інших жартами зі своїх дитячих спроб.
Перед революцією 1917 року інженер Шовгенів стає професором Київської політехніки, а Олена Шовгеніва — ученицею гімназії Дучинської в Києві.
Так застав її 1917 рік, зовсім непідготовленою до життя і вростання в український світ.
Батьки були українцями, але не виховували своїх дітей по-українськи. Тепер стають батьки активними українцями, але на дітей, в цьому відношенні, не звертають уваги. Діти були заскочені революцією. Універсали, прапори, паради — все нове й небувале, незрозуміле. З українськими прапорами після вступу Муравйова в Київ зник батько, що як міністр евакуювався з урядом. З ним зник і старший брат, що, полонений стихією української революції, раз глянувши на лави українського війська, що проходило зі співом «Запорозького маршу», пішов до Української Армії. Мати говорила тепер з московським оточенням принципово по-українськи, але з дітьми далі по-московськи... Олена з молодшим братом обертались між товаришами по школі та забавах в парку Політехніки, але Київ для них залишався «російським» містом. Не розуміли, в чому тут річ.