А в культурі! Оті вічні дискусії над правописом. Оті довгі й нудні наукові трактати, чи Гоголь наш, чи не наш. Оті безконечні доведення самостійності української мови. Ну й як пристати душею до такого народу та його змагань, коли тут все неясне, дискусійне, все потребує довгих, нудних «наукових» доведень. Коли ж у інших народів все ясне й бездискусійне.
Середовище українських професорів, що збирались в домі батька — не могло полонити романтичної уяви молоденької студентки. Замолода й занадто жіноча та безпосередня була вона, щоб самій шукати. Хотіла середовища, що стоїть на ясній і виразній платформі. Що знає, чого хоче, й бажане здобуває, бореться за нього. Таких людей шукала вона. І довго не знаходила.
Аж ідучи якось містом, зустріла молодого, стрункого, гладко зачісаного студента, що певним кроком, проходячи сміливо і твердо, глянув у вічі. Другого дня на якійсь вечірці запитала вона знайомого товариша — хто це такий?
— Студент лісового відділу, старшина Української Армії й бандурист та співак Михайло Теліга, — відповів товариш. — Хочеш, познайомлю?
При знайомстві студентка запитала по-московськи — «Ви ґалічанін?» Почула спокійну і тверду відповідь — «Ні, я кубанець!» Почалась звичайна розмова двох молодих людей на вечірці. Олена Шовгенівна вже не забувалась і більше по-московськи не розмовляла.
Твердість поглядів чарівній доньці ректора заімпонувала так, що кубанський козак Михайло Теліга став для неї символом молодого, невгнутого, бойового й глибокого та шляхетного українця. Захоплене серце відчуло, що це той рідний світ, за яким тужило. Світ гарний і великий, в якому для неї відтепер місце назавжди.
Це був кінець сумнівам і шуканням. Через Михайла бажаним і цікавим товариством стали — Василь Куриленко, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Микола Сцібор-ський, Юрій Дараган та взагалі те середовище, що кувало новий світогляд українського націоналістичного руху. Тут творився новий образ української духовості, тут накреслювались загальні зариси індивідуальності пізнішої Олени Теліги.
Молоде серце промовило любов’ю до Михайла Телі-ги — незабаром вони одружились.
Поява «Літературно-Наукового Вістника» у Львові 1922 року була подією в українському духовому житті. Постав речник боротьби за нову українську духовість. До нього, як до магніту, стягались здорові, волеві, бойові, політично грамотні, мистецько повновартісні сили.
Прийшла до нього і Олена Теліга, як до цілющого джерела. Тут знайшла вона Україну, що відповідала її темпераменту і уяві. Яке ж це все було нове та ясне. Скільки тут було свіжого повітря, яким можна було дихнути на повні груди.
Найперше тут знайшла українську духову незалежність. Не малоросійсько-шароварницька просвітянщи-на, а повна, суверенна духовість. Не дискусія з російським наступом на всіх фронтах, а боротьба з ним. Ці люди не шукали компромісу з ворогом, а з відкритим чолом ставали на прю, завзяттям і вірою в слушність своєї справи. Та вірою, що проти наступу матеріалізму цілий світ стане разом з Україною до змагань за перемогу духа, моралі та етики.
Як же ж це все було близьке й співзвучне світовідчуванню Олени Теліги. Те, що вона досі чула своєю жіночою та поетичною інтуїцією — тут набирало конкретних і виразних форм. За конкретизацію, за реалізацію цих ідеалів треба було провадити важку та затяжну боротьбу. В цій боротьбі Олена Теліга стала переконаним бійцем, крок за кроком і рік за роком все більше вибиваючись на одне з чолових місць.
Олена Теліга переносить тепер свої мрії романтичної уяви в дійсність мистецьку та політичну.
Така Україна в свідомій боротьбі за своє існування та своє нефальшоване власне обличчя захоплює її. Всі браки українського народу, що їх відбиває еміграційне життя — стають тепер перед нею у зовсім іншому, новому світлі. Їй тепер стає ясно, що ці браки — це не стільки вина самих українців, скільки окупантів. Адже це вороги зрабували нам нашу назву, нашу мову та обезголовили нас — знищивши нам нашу стару провідну верству — аристократію та жорстокими заходами не допускаючи виплекати нову інтелігенцію. Адже наші внутрішні сварки та зовнішні невдачі викликані ворогом, що сильніший за нас. Наші сумніви й змагання та шукання нашого обличчя — це наслідок того, що нас окрадених збудили серед пожежі, тому ми розгублені. А наша слабість — це не сором, який відчуває той, що себе занедбав. І не сором до такого слабого прилучитися, зв’язати свою долю з ним, боротись за його поворот до сил, а не тікати до сильного. Олену Телігу, як свого часу Лесю Українку, почав манити не образ тріумфуючого переможця, а завзятого, поваленого на землю переможеного, що, лежачи на землі з мечем на горлі, кидає переможцеві своє горде: «Убий, не здамся!»