Таку переоцінку цінностей зробила Олена Теліга. Врісши в український світ, вона творить з нього свій ідеальний образ. За цей образ стає до боротьби. До цієї боротьби хоче запалити інших, хоче сформувати інших борців. Твердих, незламних, життєздатних, героїчних.
Але Олена Теліга знає, що борець — це також людина. Що сам барабан може покликати вояка на годину бою. Але там, де перед ним стоїть боротьба на десятиліття, на покоління — там треба виховувати характер, висталити волю. Там треба нової людини, що діє не з примусу, а з внутрішнього наказу. Треба людини, що свій обов’язок трактує не як важке ярмо, як задоволення
внутрішньої потреби. Що в сповненню цього обов’язку бачить мету свого життя та щастя. А при тому всьому залишається повною людиною. Не штучним доктринером, а живим, повним чоловіком з душею та тілом. Хай мужчина у своїй боротьбі лишається мужчиною, а жінка — жінкою. У всіх обставинах лишитись самим собою. Бути індивідуальністю.
Це «знайдення себе», свого життєвого ідеалу Олени Теліги прийшло одночасно з пробудженням її поетичного таланту. Її найвищим життєвим ідеалом було: самій здійснювати те, що проповідує. В житті втілити образ, висловлений у поезіях. І Олена Теліга належала до тих небагатьох винятків у світі, які цей ідеал вповні осягнули.
Літературним «вірую» Олени Теліги було: життя з усіма його дарами й ударами та повний вираз цілої гами переживань і почувань творчої душі письменника. І від самого початку своєї поетичної діяльності вона визнає це «вірую» та його реалізує. Тому то її поезії дають найвиразнішу та найповнішу її сильветку, як мистця, як людини, як жінки. Знайшовши себе в націоналістичному світогляді й світовідчуванні, вона розчиняє нарозтіж вікна своєї душі.
Домінантою її духової сильветки є радість життя, вітальність, захоплення й воля жити та формувати те життя, здобути його собі. На тлі тодішньої плаксивості й розгубленості української еміграції голос нового середовища був голосом відродження і голосом незламних, не поборених, а загартованих у вогні змагань борців.
Не була це глупо-оптимістична трамтадрація, що переочує дійсність. Ні! Чорні фарби сучасності бачила Олена Теліга. Вона чула «зловіщий брязкіт днів, що б’ються на кавалки», бачила «жах ночей, що затискають плач». Але в цій дійсності запевняла всіх: «Повір: незнане щось у невідому пору тебе зустріне радісним — живи!»
Жити, ставити чоло життю, жити повно — ось засада Олени Теліги.
«У мене дні, — каже вона, — бунтують і кричать, підвладні власним, не чужим законам». Вона не зносить сірості, невиразності. Її дні «значать все не сірим, а червоним» — тобто виразним. Тому вона інших кличе:
Не будь тупим і байдужим. Будь активним.
Тоді ти будеш борцем і переможцем.
В її поезії — молодість та радість. І то повна, розгониста. Бо ж сама вона була молода, повна життя та сонця. Її день «жовто-червоний» і дзвінкий, мов «веселий рій». Життя «іскристе і багате». «Сміх рветься джерелом на волю», а «гостра радість — стрілою вгору»...
Та вона знає, що щастя сполучене з болем. І біль її не ломить. Знає, що в житті як сум і пристрасть — сплелися біль і радість. І її сила не слабне ніколи.
Успіхи належать до життя так само, як невдачі. Але їх треба перемагати. «Тільки тим дана перемога — хто й у болі сміятись міг». Завжди треба