— У 1919 році, коли німці прийшли в Україну ніби як «союзники», але стали господарями, ніколи не дозволила б мені мама, хоч я була дитиною, випробовувати мого знання німецької мови в розмові з окупантом.
Тодішня Варшава — це не була Варшава із серпня 1944 року. І залишатись в ній поетка не хотіла. Несподівано довідалась, що до Кракова прибув Олег Ольжич, член Проводу Українських Націоналістів. Ця вістка остаточно рішила дальшу її долю.
В половині грудня 1939 року, в просторій залі кав’ярні «Фенікс» у Кракові, з-за столика піднялась висока, худощава постать Олега Кандиби-Ольжича. Він, легко похилений, наче б хотів бути нижчим, з усмішкою ступив кілька кроків наперед, щоб привітати Олену Телігу.
— Дуже радий вас бачити, пані Олено, — промовив Ольжич, що ніколи не вживав багатьох слів. Схоплюючи одним оглядом всю постать і дивлячись м’яким, але пронизливим зором в очі, запросив сідати. Олена Телі-га, що завжди швидко ставала душею кожного товариства й спрямовувала сміливо розмову на бажані собі рейки та оживляла навіть найсухішого співбесідника, цим разом була трохи змішана. Не знала, від чого почати. Не краще почував себе цим разом Ольжич, що завжди точно знав, чого хоче від співрозмовника і що має йому сказати.
Вони обоє познайомились, коли ще не мали жодного імені. Тепер зустрілись дві маркантні постаті української революції. Так різні ніби й рівночасно так небувало собі близькі й співзвучні.
Розмова поволі нав’язувалась. Обоє висловили здивування, що зовсім не пізнають себе зі своїх зустрічей. Тоді Олена Теліга була молодою, дуже живою й цікавою дівчиною, але позбавленою всяких глибших заінтересу-вань. Олег Кандиба — соромливим гімназистом, що тільки мовчав і займався акваріумом. Тепер — вона блискуча поетка й передова постать націоналістичного руху, авін — найвизначніший поет і член Проводу Українських Націоналістів, що мав за собою свіжо перейдений етап Карпатської України.
Та як тоді вони були собі чужі й незрозумілі, так тепер — близькі й тотожні в цілях і намірах.
Наступні зустрічі були зовсім інші. Олена Теліга стала членом ОУН і приступила до праці в культурній ділянці. Не треба було довгих розмов. Вони розумілись, бо ж віддавна йшли вже спільним шляхом. Тепер тільки закріплено формально те, що віддавна існувало фактично. І потрібне було лише устійнення зовсім конкретних справ.
Олена Теліга перебрала провідництво мистецького товариства «Зарево». При співпраці покійного маляра В. Дядинюка та інших негайно розгорнула широку працю. Збирались фонди, уділювались допомоги, обговорювались проблеми творчості. Виготовлено матеріали для літературного збірника. Але реакційні сили і тут кидали колоди під ноги й не завжди вдавалось поконати перешкоди, створені особистими амбіціями та еміграційною нервовістю.
Найбільшим каменем на всьому лежала рука німецького варвара, що не хотів допустити до розвитку українського культурного життя еміграції, а ще менше граничних українських земель, які він захопив — Холмщини й Підляшшя. Німецький чобіт допускав лише початкові школи і все те, що могло зробити з його підвладних добрих робочих коней чи волів. Тому діяльність «Зарева» зупинилась на мертвій точці.
Вже тут Олена Теліга пізнала справжню суть націонал-соціалізму, його варварство, рафінованість, жорстокість і цілі. Бунтувалась проти цього, старалась обійти закони, але було це понад її сили, а починати відкриту боротьбу на чужій території в умовах німецько-больше-вицького союзу — українці не могли. Та, проте, для неї праці вистачило в тих обставинах, в тих рамках, де можна було діяти законспіровано. Виклади на вишколах організаційного активу давали їй величезне задоволення.
Вона ніколи не питала про рівень і кількість слухачів. Не питала, що скажуть на те, що Олена Теліга, славна письменниця, займається викладами кільком слухачам, які її певно не оцінять. Для неї важним було те, що це потрібне. Що це служить українській боротьбі за державність. В цю працю, як і в кожну, за яку бралась, вкладала всю свою душу й темперамент і талант. Блискучий промовець, перейнятий тим, що говорить, — завжди вміла передати свій запал і віру слухачам. І сталось диво, якого початково не сподівалась ні вона, ні ті, що їй доручали працю: її слухачі розуміли й сприймали те, що вона викладає, так, наче б вона говорила їхньою мовою, а не мовою найвищого позему, наче б вона думала їхніми категоріями, а не категоріями найвищими. Справді, це нелегко говорити до неприготованої аудиторії про проблематику української культури й зміст та методи боротьби в духовій ділянці. Але її віра, її щирість і глибоке відчуття тих проблем спонтанно уділялось слухачам.