Днями й ночами гриміли вулицями Кракова транс-порти війська й воєнного знаряддя, що йшли на схід.
Вибуху війни між двома кривавими диктатурами чекали з дня на день. Олена Теліга чекала в підгарячковому стані, коли два пси зчепляться в смертельному бою. Хоч бій цей ітиме на нашій території, хоч він принесе нам згарища й руїни та численні жертви, але він може принести й упадок, а бодай скривавлення обох потвор, а тим самим послаблення для України їхніх смертельних кліщів.
Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вимагатиме від нас швидкої й рішучої дії, щоб в момент замішання, в момент, коли новий наїзник ще не буде закріплений, зайняти й розбудувати позиції для дальшої боротьби.
Під знаком підготовки для цього нашого наступу минула весна. Олег Ольжич ні на хвилину не спочивав. Підсумомував сили, розділяв, укладав плани праці, вишколював людей своєї референтури. Він же ж мав завдання керувати цілістю роботи Організації на Центральних і Східних землях.
Культурна референтура мала, перейшовши на землі, зв’язатись там з діючими українськими націоналістичними силами й посилити боротьбу за душу народу, за зор-ганізованість нації до боротьби за незалежність.
Олена Теліга призначена була спочатку на Львів, а потім на Київ. Жила вона в гарячці чекання на найкращий момент свого життя: на поворот до Києва, до Києва, який була залишила як місто свого дитинства, а тепер мала прийти до нього, щоб боротись за українськість столиці України. Поза цією метою нічого її не цікавило. Краків перестав для неї існувати. Тут перебувала лише тілом, її душа була над ланами України, над Святоши-ном і Золотоверхим. Яким знайду його? Як прийме він мене? Що зроблю в ньому? Молилась за свій успіх. Про небезпеку не думала.
22 червня 1941 року Молотов висловив своє обурення з приводу того, що Гітлер, з яким Сталін ще недавно збирався ділити світ, напав на Совєтський Союз. Олена Теліга почала збиратись в дорогу на нелеґальний перехід кордону; нелегально перейшла до Польщі, нелегально її залишала. Чоловік її ще не міг залишити Кракова — збиралась сама.
Коло Ярослава нелегально перейшла Сян і пішки, в другій половині липня, добралася до Львова, який так дуже любила.
Посовєтський Львів робив жахливе враження; обдертий і обшарпаний, запльований і залузаний, посипа-ний лускою совєтської вобли. Написи в московській або в галицько-суздальській мові рясно перетикані свіжими написами «Hyp фір дойтче» (тільки для німців) — так виглядала «квітуча» столиця «квітучої» і «визволеної» Західної України. На вулицях маси жінок з молодими обличчями й сивим волоссям, тисячі заплаканих облич, що ще не забули рідних і близьких, розстріляних большевиками. Багато зі свіжими сльозами по вже арештованих і вже катованих ґестапо. Одні «визволителі» — відійшли, інші — прийшли...
А справжні господарі жили нелеґально, переслідувані, підозрілі; до них належала й Олена Теліга.
Без права на побут, без постійного помешкання, без найпотрібнішого одягу чи інших необхідних речей — жила поетка у Львові. Але вона була й революціонеркою: її цікавила лише праця, лише підготовка до завдань, що стояли перед нею в Києві.
На практиці студіює під- і посовєтську дійсність. Вишукує людей, які прибули в Західну Україну протягом останніх двох років, і нав’язує з ними близькі зносини. Шукає найліпшого підходу до їхніх понять і уявлень. Старається знайти спосіб як затерти різниці, що постали протягом двадцяти років життя в зовсім інших світах. Все це робить, щоб бути якнайкраще приготованою до своїх завдань у Києві.
У всіх дискусіях на цю тему чи то зі своїми давніми співробітниками, чи з новими знайомими, які мали бути в майбутньому співробітниками, Олена Теліга була проти вживання поняття «підхід». Вона завжди чула в ньому певний присмак штучності, а всяка штучність взагалі була їй абсолютно чужа, тим більше штучність в революційній роботі.
Вона цікавилась процесами й змінами, що зайшли в Україні під час большевицької окупації, але дискутувати на тему, як маємо підійти ми до цих наших братів, вважала зайвим; її тезою було: український націоналізм — це виплив духовості українського народу, ідеї українського націоналізму — це ідеї українського народу. Комусь може бути чуже наше формулювання, але коли є спільна мета, то не є важний підхід; важне те, щоб ми були собою, тоді в спільних змаганнях зіллємось з українським материком.
Все більше і більше людей від’їздило на схід. Німецький окупант виділив Галичину в окремий «дистрикт» і прилучив до польської Генеральної Губернії. Між Україною і Львовом поставлено стережений кордон, але нелегальний перехід кордону був для революціонерів явищем звичайним і це нікого не спиняло. Олена Теліга рвалась в Україну. Навіть ті, що її призначили на виїзд до Києва, весь час мали сумніви, чи мають право ризикувати такою незамінимою вартістю. З України вже приходили відомості про звірські злочини т. зв. летючих бри-ґад — ґестапо, що з міста до міста несли смерть, вибираючи в першу чергу українських націоналістів. Крім того, підносили голову чорні сили руїни й падали жертви від братньої, засліпленої, ворогом спровокованої руки. Так в Житомирі, 31 серпня 1941 року, загинули два члени Проводу Українських Націоналістів — незамінимі постаті української визвольної боротьби — Омелян Сеник-Грибівський та Микола Сціборський. Тоді сумніви ще збільшились: чи маємо право допускати Олену Телігу до «чорної» роботи й наражати її на всі небезпеки прифронтової смуги з воєнним хаосом і терором окупанта?