Лише сама поетка не мала жодних сумнівів.
— Коли ми, поети, — казала вона, — пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, це виплив душі. Як же ж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі — це вже буде зрада мене самої!
Проти цього не було жодного арґумента. Відомість про житомирську трагедію тільки збільшила її рішучість.
— Коли я тепер відтягатиму свій виїзд, то справді хтось зможе подумати, що лякають мене небезпеки; крім того — згинули наші провідники й товариші, треба вдесятеро стільки сил, щоб їх замінити й продовжувати роботу.
Така постава замикала кожному уста; цю жінку можна було у Львові або подивляти, або ненавидіти; сперечатись ніхто не мав відваги, ніхто не осмілювався заперечувати її права здійснювати свої засади й ідеали. Навіть Олег Ольжич, хоч він бачив перспективу масакри.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
22 вересня 1941 року Олена Теліга була вже в Рівному. Це «місто непривітне між волинських піль» (Є. Ма-ланюк) було не раз переходовим етапом в поході українських визвольних сил на Схід і у відступах на Захід. Тут не раз перебував уряд Української держави, Директорія, головний штаб української Армії. Тут під простим вояцьким хрестом спочиває славної пам’яті генерал Василь Тютюнник. З Рівненщиною зв’язана й історія відомої Волинської Дивізії.
Тепер — це був найважніший переходовий пункт у транспорті на схід. Сюдою транспортувались люди, література і все інше. Приємне це місто не було. Тут поселився командуючий німецькими військами в Україні генерал Кіцінґер. Тут вибрав собі місце осідку кривавий кат України — т. зв. райхскомісар — Кох. Тут містився центр ґестапо для України й відома ще з польських часів рівненська в’язниця, яка все щільніше заповнювалась українськими в’язнями, що час від часу були розстрілювані більшими чи меншими групами на Білій вулиці, яка згодом була свідком смерті десятків тисяч українських революціонерів і багатьох невинних жертв німецького терору.
В прозорі дні кривавої осені 1941 року Олена Теліга бачила, як німці гнали полонених з фронту, пристрілюючи немилосердно тих, що не могли далі йти. Тут зібрали німці в таборах понад 50 тисяч виголоджених і виснажених бувших вояків червоної армії — переважно українців. Тут вживали їх до праці при розбиранні румовищ, а смаркаті німчуки зі «Служби Праці» забавлялись стрілянням до них. Тут бачила, як бито селян, що давали полоненим кавалок хліба; затискались зуби й п’ястуки, а серце рвалось до боротьби за визволення з цієї єгипетської неволі.
Який біль стискав її груди, коли бачила українські внутрішні свари; коли бачила, як переслідувані українці дивляться один на одного як на конкурента. Як гірко було згадувати, що житомирські жертви впали з братньої руки, а жертвами тими були найпередовіші борці за визволення. Тут, на переходовому пункті в Рівному, було чути, що група засліплених і на неї дивилась, як на конкурента — замість подати руку в боротьбі з жорстоким ворогом. В таких настроях родиться її, болем писана, стаття «Братерство в народі», де вона кричить і кличе до зрозуміння святих законів крові; кличе до братерства братів по крові, до з’єднання в боротьбі за існування проти окупанта, гостро виступає проти тих, що проповідують любов до нації, а не мають любові до членів тієї нації, виступає проти фальшу, проти амбітництва, проти тих, кому бракує цивільної відваги зійти з неправильного шляху, хоч і бачать його неправильність.