Такого роду була більшість «письменників», що приносили твори до редакції «Літаврів». Більшість із них відразу «переорієнтувалась» і, змінивши відповідні поняття чи імена з совєтських на німецькі, — мала готові «твори». З приємною усмішкою вони пропонували це сміття «Літаврам» до друку.
Поминаючи літературну нездарність, це було переважно плазування і запобігання ласки у нового пана. Олена Теліга, як редактор, за кожним разом ставилась в критичне положення: відкинути такі «твори», — означало мати на себе донос в ґестапо. Як голова Спілки, мусіла виступати проти такої «творчості». За це також ішли доноси в ґестапо.
Олена Теліга знала своє завдання і його виконувала, не оглядаючись на наслідки. Перше число «Літаврів» принесло її передову статтю — «Нарозтіж вікна», в якій кликала роздерти завісу задухи й припису, стати собою й відчути свою приналежність до народу, який бореться проти неволі. Підлі душі, нездарні плазуни відчули, що це проти них; вони не можуть бути вільними, бо нездібні щось дати з себе взагалі без припису. Вони всі з підлоти, як німецькі аґенти чи як большевицькі провокатори, щоб знищити українські національні сили німецькими руками, почали акцію підкопування, інсинуації та доносів.
Коло Олени Теліги, «Літаврів» та Спілки Письменників зібралась вже група письмеників з іменем та молоді, що, будучи справді українцями, відчували глибоко те, що голосила поетка. Так прийшов поділ на два різні табори. Але сили були нерівні — за тьмою реакції стояв гітлеризм і большевизм, за нами — ніхто. Ми були здані на власні сили. Вислід не далекого зудару був наперед ясний, але Олена Теліга ні хвилини не вагалась; «Літав-ри» число за числом кидали, мов петарди, націоналістичні ідеї. Безперечно, культурна ділянка, зокрема «Літаври», це був найповніший вияв ідей українського націоналізму в практиці на землях, і тому культурний орган ОУН поніс найбільші втрати.
Німці не могли довше терпіти такого браку уваги до їхньої присутності й їхніх тенденцій зробити з України свою колонію; атмосфера в цілій Україні згущувалась, а в Києві зокрема. З кінцем листопада німці влаштували криваву масакру в Житомирі. Там і в Радомишлі розстріляно було організаторів і багато учасників маніфестації на могилі героїв Базару. В той же час у Києві трапився арешт, а згодом і розстріл Романа Біди та товаришів. Надходив критичний момент.
В першій половині грудня заарештовано редакцію «Українського Слова» — Івана Рогача, Оршана-Чеме-ринського, М. Олійника, Яковенка та інших. На їхнє місце прийшов безличний раб, проф. Штепа. Вступаючи на трон редактора вже «Нового Українського Слова», він заявив, що його не лише завданням, а й метою є «не зробити й не допустити нічого, що могло б засмутити визволителів». Ґестапо потребувало пропаґандивних козирів для дурення людей, тому воно радо використало б і Олену Телігу; через Штепу запропоновано їй скоритись. Вона знала, що її чекає, коли відмовиться, але гордо відповіла — «Ні!» Цим спалила за собою всі мости; «Літаври» перестали виходити. Та не перестали існувати «літавристи», як називали тих, які прийняли ідеї, голошені «Літаврами». Олена Теліга залишилась у Києві і всю свою роботу переносить у Спілку Письменників.
На авторських сходинах, в приватних розмовах, далі переконує, спрямовує, виправляє, кермує й підбадьорює. Спілка стає у Києві бастіоном переслідуваного націоналізму: все, що українське, — гуртується тут, в цьому маленькому царстві Олени Теліги. Це царство, як і цілий Київ, можна б скорше назвати пеклом — без вогню пекельного, але з пекельним холодом і голодом. Олена Теліга живе, мов на Клондайку: жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9-й годині ранку, акуратно зачесана, елеґант-но вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою — в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській.
Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилась постать Олени Теліги у всій її величі — в житті реалізувала свої засади до кінця.
Як важко братися за олівець, щоб про це писати. Як боляче, що ми так мало знаємо, або скорше нічого не знаємо про саму смерть. Мури в’язниці НКВД по вул. Короленка, 33 у Києві, де містилось ґестапо — дуже грубі. А Бабин Яр чи інші могили — мовчазні. І тому знаємо небагато. Але не менш важливо знати й про її передостанні дні.
Жили ми всі «культурники» на вул. Короленка, 5. Потім пані Олена з чоловіком перенеслася на Караваїв-ську (будинок «Комуніста»), куди перейшов і я. Там було ще гірше.