Це був місяць листопад 1941 р. Будинок не мав печей — був пристосований до центрального опалення. За тиждень чи два включили це опалення, але почали лопати рури, і опалення відключили. Вода замерзла, і водотягові рури лопали, отже, воду теж відключили. Згодом відключили й світло.
До того треба додати, що їсти не було чого. Це приблизний опис того, як жила пані Олена в Києві. Але пані Олена трималась знаменито. Мало того, вона своїм дзвінким сміхом, який не покидав її, тримала інших. Атри-мати треба було не одного.
Пані Олена була редакторкою «Літаврів» та головою Спілки Письменників.
Щодня приходили до неї десятки голодних, перемерзлих і вичерпаних письменників, критиків, професорів, ілюстраторів за порадою або допомогою. Допомогти не мала чим. Віддавала свої гроші, змагалась за гонорари, за позички, за обіди, і люди відходили потішені і підтримані душевно.
У Спілці те саме. Сидіти в помешканні, де температура не доходила вище нуля, вже було героїзмом, а ще треба було притому провадити Спілку.
Що таке тодішня Спілка, про це можна написати об’є-мистий том. Але коротко: письменників справжніх майже не було, але треба було для тих, що могли чи хотіли стати письменниками, створити умови. Тому провадила пані Олена Спілку. На неї всі дивились як на установу офіційну, в дійсності — це була установа нелегальна. Треба було людям роз’яснити і вказати на почуття обов’язку, на патріотичні почування, які не завжди були. Але, мабуть, найбільш показовим був приклад пані Олени.
Атмосфера в Києві щораз згущувалась.
Вкінці листопада прийшли відомості про арешти і розстріли в Базарі, Радомишлі, Житомирі. Далі почали приходити відомості про масові розстріли в Чернігові й Полтаві. Київ не мусів довго чекати на чергу. Прийшов арешт і розстріл Романа Біди і його товаришів. Ситуація ставала щораз виразнішою. Ольжич почав готувати розконспірованих людей до виїзду. Пані Олена рішуче заявила:
«Я з Києва вдруге не виїду!»
У половині грудня заарештовано Рогача, Оршана-Чемеринського, Олійника, Яковенка і ще кількох членів редакції «Українського Слова». На їхнє місце прийшов славнозвісний Штепа. Вступаючи на трон редактора «Нового Українського Слова», він заявив, що «не зробить нічого, що могло б засмутити визволителів».
«Визволителі» — в цьому було все.
Ані «Літаври», ані Спілка, як аполітична, проти німців не виступали, але цього було мало! Треба було славословити кривавих визволителів. Панегіричні речі пані Олена рішучо відкидала. Очевидно, пішли доноси. Штепа запропонував «зміну лінії». Пані Олена відмовилася. «Літаври» перестали виходити. Лишилась Спілка. Цілими днями пересиджувала там, дрижачи від холоду, бо хто не знає морозів і вітрів в зимі 1941-42? Щодня збирались там десятки старших і молодших письменників.
Романчик Русов попередив мене одного разу, що на поліцію йдуть доноси, що Спілка провадить націоналістичну діяльність.
«Нове Українське Слово» цькувало націоналістів, як тільки могло. Закидали їм неймовірні речі — крадіжки (що було красти?), саботаж і т.д. Перед Новим роком випустили Рогача, Оршана і Олійника з тим, що вони мають виїхати з України. Завезуть їх автобусом, десь за тиждень. Але минуло два тижні, поки їх покликали у ґестапо і сказали пакувати речі. Коли речі були спаковані, сказано знову всім прийти до ґестапо ще щось підписати. Пішли: Рогач із сестрою, Олійник, Оршан з дружиною. За годину до їхнього помешкання приїхало ґестапо по речі, щоб не треба було носитись, бо автобус вже від’їздить. Коли й куди вони від’їхали, досі невідомо. Ніхто їх більше не бачив. На початку думалось, що їх дійсно повезли до Німеччини.
Приблизно в половині січня 1942 р. виїхали з Києва наші здеконспіровані люди. За ними на деякий час виїхав Ольжич. Пані Олена ще раз заявила, що Києва не покине. В кінці січня 1942 р. на вул. Короленка, 45 арештовано Кобрина ї його товариша Ігнатка. Довіроч-ною дорогою довідались ми, що арешт здійснено за наказом більшовицького провокатора Боса, що займав високе становище в німецькому генералкомісаріаті.
Від тих, що поїхали, жодних чуток.
Так прийшло 7 лютого. Того дня заарештовано понад 200 свідомих українців. В українському Києві почалась паніка.
У суботу, 7 лютого, ввечері, у нашому будинку зустріли мене ґестапівці на сходах і питали, чи я називаюсь Данило. Було ясно, що ліквідують і решту «західників».
Данило був у своєму помешканні поверхом вище, але на стук дверей не відчинив. На другий день утік, а згодом виїхав до Кременчука, де за місяць був розстріляний.