У неділю, 8 лютого, вранці, стукали ґестапівці до мешкання пані Олени. Вона не відчинила. Дверей не ламали. Треба було втікати. Пані Олена відмовилась. На інше помешкання перейти не хотіла, щоб не наражувати людей. Зрештою була готова йти до кінця своїм шляхом і глянути гнобителям в вічі.
Тривожно пройшов день. Мені вона радила перейти на інше помешкання — я також відмовився.
Ми всі, на випадок арешту, вдягли чисту білизну.
У понеділок, 9 лютого, перед 8 годиною ранку, я пішов на засідання, що відбувалось на Великій Васильківській. Там ми обговорювали справу арештів.
Нам було всім ясно, що арешти невипадкові, що це явна розправа з українським національно свідомим активом. Постановлено перейти на конспірацію, змінити помешкання. Усталено, хто і що зізнає на випадок арешту.
Засідання тягнулось майже до 14 години. Вийшовши, я вирішив негайно йти до Спілки й повідомити пані Олену про рішення. Але по дорозі стався випадок, що врятував мене.
Зустрів я пана К. і пішов з ним у будинок церковної ради обговорити певні справи. Коли скінчилась розмова — вже було пізно йти до Спілки. І знов випадок, що вдруге врятував мене. По дорозі додому зустрічаю Бистрого, який повідомляє мене: приїхав Ольжич, маю негайно йти до нього. Заходжу. Ольжич напружений, чую, що в нього дрижить кожний нерв, але тримається так, як тільки він це вмів.
— Пане Олеже, — що у Вас? — З цього питання чую, що припускає найгірше. Оповідаю про вчорашні арешти. Він нервово схоплюється:
— Де пані Олена?
— Думаю — дома.
— Біжіть негайно і стягніть її та інженера (чоловіка пані Олени) хоч би сюди. Ні хвилини довше не будьте дома.
Поки я вдягаюсь, він говорить наче б до себе:
— Я це відчував, але якби я це знав на кілька годин раніше!
Прибігаю додому. Двері зачинені. Стукаю, грюкаю, жодної відповіді нема. На сходах темно. Палю сірника і бачу, що двері забиті цвяхами.
Тихо підходить до мене один із помічників кербуда і на вухо говорить, що було ґестапо, вивезло речі, запечатало помешкання, іншому помічникові кербуда дали деякі речі, і він має повідомити ґестапо, якби хтось прийшов на те помешкання або якби я повернувся додому.
В мене все похололо. Біжу до Ольжича — оповідаю. Він схопився за голову:
— Якби я знав, якби я знав!
Ольжич приїхав уранці в понеділок, 9 лютого, послав посланця по мене, але не знав про вчорашні арешти і не припускав, що ситуація аж так критична.
Посланець мене дома не застав. Радив пані Олені не йти до Спілки. Але пані Олена заявила:
— На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою їх також заарештують. Я не можу втекти, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не поверну, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок виконала до кінця.
За годину за нею пішов її чоловік, інженер Михайло. Про арешти попереднього дня знав Ірлявський. Він ранком зайшов до міського голови Спілки Вінницького і розповідав йому про це. Той до Спілки не пішов. Ірлявський пішов сам.
Ґестапо засіло в Спілці вже у неділю, 8 лютого, рано. Коли в обідню пору прийшов туди д-р Володимирів, його було заарештовано. Але про це ми довідались аж за місяць.
Хто 9 лютого входив до Спілки (на вул. Трьохсвятительській), звідти вийти не міг. Всі сходились, як звичайно. Коло третьої години ґестапо заявило: досить. Хто не належить до управи або персоналу Спілки, може йти додому.
Решту відвезли на Короленка, 33. Зроблено було два винятки. До управи Спілки належав Юрій Музичен-ко — і був пущений додому, не належав Михайло Телі-га — і був заарештований.
Ті, хто був того дня в Спілці, оповідають, що до 15 години всі були фактично заарештовані. У всіх був настрій похоронний. У всіх — але не в пані Олени. Вона голова Спілки — вона відповідає і за настрій. Усіх підбадьорювала — мовляв, не буде так зле. Зрештою, я — голова, я й відповідаю. Ви робили те, що я казала або інспірувала. При тому від часу до часу розповідала якісь веселі безжурні речі й чути було її дзвінкий сміх.
По 15 годині їх відвезли. За кілька тижнів повиходили місцеві жителі, крім пані Олени Теліги, інженера Михайла Теліги, Івана Ірлявського і професора Гупала (автор п’єси «Справа прокуратора Дальського»).
Ми з Ольжичем тієї ночі не спали. Не тому, що боялись арешту. Ми були добре законспіровані і готові до втечі. Зрештою, тієї ночі ми були так приголомшені, хотіли бути заарештованими. Ситуація була ясна. Оль-жич заявив: