— Пане Олеже, Рогач та інші не живуть. І перед нашими арештованими стоїть гола смерть. Це є вирішальний момент. Карти кинені раз назавжди. Відкривається ще один фронт нашої боротьби.
Наступного дня носили ми для арештованих їсти. Їжу взяли. При цьому ми довідалися, що пані Олена сидить в камері 34, а інженер Михайло, здається, в 49. Про Ірлявського сказали, що йому не треба, він, певно, й так скоро помре, але їжу і цигарки взяли. Більше жодних відомостей.
Ольжич все наказував мені виїздити. Я категорично відмовлявся. Одначе затри дні з’ясувалось, що нема зовсім харчів. Крім того, швидко треба було передати звіт до Львова. Я поїхав до Рівного. До Львова вислав кур’єра, зорганізував харчі і, не маючи змоги нічого вдіяти в Рівному, на третій день був у Києві. Тут довідався, що харчів більше не приймають.
Значить, почались розстріли. Коли, кого і де розстріляли, невідомо. Але розстріляли їх у найближчих двох тижнях по арештах. (Моє внутрішнє відчуття каже, що розстріляли пані Олену вночі над ранок 13 лютого, в п’ятницю. Доказів жодних. Але бувають випадки в житті, коли напружені нерви стають сейсмографом. Я тоді був в стані напівпритомному, жив часто підсвідомістю і виключно нервами. Три місяці я майже не спав, хоч їздив, перемучувався, промерзав до самих костей. Тільки тому станові нервового напруження вдячний, що не дістав запалення легенів. Інакше цього не можу пояснити: кілька разів їхав цілу добу на відкритім авто при 30 ступнях морозу, в легкій шинелі і в подертих черевиках — і жодної застуди.)
Десь затри тижні виїхали ми з Києва, евакуюючи тих, що не були там конечні. Я ще кілька разів був у Києві, з різних джерел пробував щось довідатися. Надармо. Лише таке дійшло до нашого відома:
Однієї ночі в половині лютого над ранком, зчинився на в’язничних коридорах рух. Звичайна річ — виводять на розстріл. В’язниця насторожилась. Раптом чути крик:
«Хто вийде живим скажіть, що ґестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані!» Почулись крики катів, посипалися удари, загрюкали двері — все стихло.
Інший хтось оповідав, що в котрійсь із камер на стіні бачили видряпаний напис:
«Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху тризуб. Ось усі сліди трагедії.
Ще перед розстрілом один з ґестапівців казав про пані Олену: «Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе».
Поетка Олена Теліга була не лише твердою й героїчною в своїх поезіях, але такою ж була і в житті, і в хвилину смерті. Була одним з тих винятків, що своє літературне кредо реалізують в житті. Недарма один з катів висловився: «Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».
Так Олена Теліга чином продовжила легенду, полум’яну легенду героїзму і посвяти. Завжди мріяла про те, щоб Бог послав їй «гарячу смерть, не зимне умирання». Її гаряча смерть викувала ще одне звено в ланцюгу змагань української революції.
Жданович Олег. На зов Києва. Вінніпег, 1947:
Онацький Є., Жданович О. Життя і геройська смерть Олени Теліги. Буенос-Айрес, 1949. Уривки
Спогади
Улас Самчук. З Оленою Телігою на шляху до Києва
І я поглянув: і ось кінь білий,
а що сидів на нім, — мав лука.
І в’їде князь лицар яскравий,
У Київ на білім коні.
Це рядки з модного вірша молоді мого покоління тридцятих років, який передруковували в календарях і декламували на патріотичних імпрезах.
Здебільша це втікачі або вигнанці, які перебували в Празі чеській, вчилися по високих школах і належали до організацій, засадничо контрольованих організацією українських націоналістів. Організацією студентів була Студентська академічна громада, до якої також належав і я. Нас було кілька сотень з загальної кілька-тисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс.
Ми готувалися до «великого зриву», жили «духом героїчного минулого» — історичного козацтва, античної Греції, класичного Риму, Європи Оксиденту. Зудар двох гострих, фанатичних протилежностей комунізм-націо-налізм визначав наш світогляд.